Епілог

Приїзд Азарга застав Рея у маєтку. На відміну від батька, який майже весь час жив у столиці, маг волів жити у власному будинку неподалік від міста.

Рей почув про прибуття гостя ще з подвір’я — за важким, утомленим кроком коня, за коротким окриком біля воріт, за тим, як хтось зі слуг квапливо кинувся їх відчиняти. Надвечір небо вже затягло свинцевими хмарами, і дім стояв у сірому, в’язкому присмерку, звичному для початку літа.

Зустріч він вирішив організувати в кабінеті. Коли Азарг увійшов, його одяг усе ще був укритий дорожнім пилом. Втомлений погляд, щетина — усе в ньому видавало людину, яка надто довго їхала без перепочинку. Він мовчки поклав на стіл сумку, розв’язав ремені й дістав згорток паперів.

— Знайшли, — сказав він.

Одного слова вистачило, щоб у кімнаті стало тихіше. Рей не одразу потягнувся до паперів. Спершу подивився на Азарга. Подумки відзначив на його обличчі вираз, якого раніше в нього не помічав.

Не втому й не тривогу, а впевненість.

— І що там? — тихо спитав Рей.

Азарг опустився в крісло навпроти, провів долонею по обличчю, попросив води й лише тоді заговорив.

Він розповідав довго. Про долину, про вежу, якої не торкнулися століття, про мага Сефара, його записи й легенду про карадримського пророка. Про те, як маг-сноходець зробив те, про що потім шкодував усе своє життя. Про вітер, що рвонув крізь обидва проломи й роздер ефірний баланс світу, і саме це призвело до катаклізму.

Рей слухав мовчки й не перебивав. І що довше говорив Азарг, то холодніше ставало в кімнаті.

Коли той замовк, Рей іще довго дивився на записи, що лежали перед ним.

— Отже, це все-таки можливо, — сказав він нарешті.

Азарг насупився.

— Що саме?

Рей підвів погляд.

— Якщо одна людина змогла це відкрити… значить, інша теж зможе.

Азарг дивився на нього надто довго.

— Я б на твоєму місці зараз думав про те, як це закрити.

Рей усміхнувся краєм рота.

— Звісно.

Та в його голосі не було й тіні веселощів.

Азарг видихнув, відкинувся на спинку крісла й стомлено заплющив очі.

— Алія залишилася в башті.

Рей кивнув. Після почутого саме цього він і очікував. Якщо для того, щоб тримати вітер у вузді, потрібна просто людина, здатна його відчувати, то підійде навіть не навчений маг — така, як Алія.

— Кайл теж, — додав Азарг.

І ось це все-таки змусило Рея коротко хмикнути.

— Навіть не сумнівався.

Деякий час у кабінеті було тихо. За вікнами важко стукав дощ. Потім Азарг неголосно сказав:

— Перший розлом — у Карадримі.

Рей повільно провів пальцями по краю найближчого аркуша. Карадрим. Піски. Місто-привид, про яке сперечалися жерці, книжники й божевільні. Місце, де пророк, за легендою, говорив із богами. Місце, де, можливо, не було жодних богів. Лише діра у світобудові.

Рей опустив погляд на записи. І відчув не страх. А спокусу.

***

Уночі він заснув просто в кріслі.

Свічка догоріла майже до кінця. За вікном усе ще йшов дощ. У кабінеті пахло мокрим папером, воском і попелом.

Рей не пам’ятав, у який момент заплющив очі — лише наступної миті під ногами вже був пісок, а навколо пустеля. Він стояв на гребені дюни, а пісок повільно осипався під чоботами, шелестів, стікав униз схилом, мов вода. Над головою висіло чуже небо — густо-темно-синє, із зірками, які тут здавалися яскравішими й більшими. Вітер був сухим і гарячим. І пах не дощем, а розпеченим каменем.

Сон? Ні, не сон. Або не його сон? Може, це сон того, хто точно знає, який вигляд має ця безкрая пустеля? Чи все ж думки про перший розлом навіяли йому цей краєвид?

Та простір навколо був надто цілісним. Надто справжнім. Не схожим на звичайне марення втомленого розуму.

Попереду, за смугою дюн, темніли стіни міста. Високого, незнайомого, вирізаного з пісковику. І Рей не встиг зробити до нього й кроку.

— Хто ти?

Жіночий голос пролунав різко.

Рей озирнувся.

Вона стояла за кілька кроків. Темна тканина, що закривала плечі, волосся й частину обличчя, тонкі зап’ястки, надто прямий погляд без краплі страху. Її очі відливали золотими іскрами, ніби в них жевріло щось живе. Молода. Але дивилася вона так, ніби вже звикла, що боятися мають саме її.

— Це моє запитання, — спокійно відповів Рей.

Вона насупилася.

— Як ти увійшов у мій сон?

Рей повільно всміхнувся.

— Повір, не з власної волі.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

— Хто ти? — повторила вона тихіше.

— Рей.

Ім’я тут нічого не означало. Але чомусь Рей усе одно назвав справжнє.

— Сахія.

Вітер підняв із піску тонкий пил і проніс його між ними. Рей дивився на дівчину, на чуже місто за її спиною, на незнайоме місце, яке він би не зміг уявити сам.

А потім запитав:

— Де ми? Де ти?

Сахія помовчала секунду, але відповіла:

— У Карадримі.

Рей прокинувся різко. Свічка догоріла, за вікном сірів ранок. Шия майже не рухалась, тіло відгукувалося тупим болем від незручної пози, а серце билося надто швидко. У роті стояла сухість, ніби він учора випив цілу пляшку вина, і здавалося, що в цій сухості можна було майже відчути скрип піску на зубах.