Розділ 61

Ранок у вежі був тихим. Не тією настороженою тишею нічної стоянки в дорозі, де будь-який шерех змушує прокинутися ще до світанку. І не в’язкою тишею чужого дому, де навіть уві сні не забуваєш, що ти тут лише гість.

Тут тиша була іншою. Спокійною ранковою тишею, коли сонячні промені ковзають по обличчю й змушують із нетерпінням чекати нового дня, перебираючи подумки, що ще треба сьогодні зробити.

Алія прокинулася й не одразу зрозуміла, що саме її розбудило. Не звук гілки, що тріснула під чиєюсь ногою. Не тривожне очікування. Не кроки за дверима.

А просто світло.

М’яке, тепле, воно лягало на кам’яну підлогу тонкою смугою й повільно піднімалося вище по стіні. У спальнях третього поверху були вузькі вікна, майже непомітні зовні. Вони впускали денне світло в кімнати й замінювали магічні світильники у житлових приміщеннях.

Кілька секунд Алія просто лежала.

Ніхто не кричав унизу. Ніхто не грюкав у двері. Не треба було схоплюватися, хапати речі, згадувати, де вони зупинилися і коли знову доведеться вирушати.

Уперше за дуже довгий час ранок нічого від неї не вимагав.

Ця думка прийшла так просто, що Алія навіть не одразу зрозуміла, чому від неї раптом перехопило подих.

Знизу, з першого поверху, долинав глухий стукіт дерева, приглушені голоси, і вже пахло чимось смачним. Тут було життя. Майже звичайне — таким, яким вона його собі уявляла.

Коли Алія спустилася вниз, Кайл сидів за столом на кухні. Він, звично згорбившись, розкладав перед собою якісь папери. Поруч уже стояло горнятко, від якого здіймалася пара. Азарг порався біля печі так, ніби вона все життя була його власною, і щось неголосно переставляв усередині.

На мить Алія завмерла у дверях, дивлячись на цю картину.

Наче так було завжди. Наче ранки у вежі, запах запарених трав, Кайл за столом і Азарг біля печі були не чимось новим, а давно забутим і нарешті повернутим на своє місце.

Кайл підвів голову, глянув на неї, затримав погляд на мить довше, ніж треба, і кивнув на стіл.

— Знайшов тобі дещо.

Алія підійшла ближче. Перед ним лежав стос тонких зошитів. Потемнілі обкладинки, рівні акуратні записи, якісь схеми, призначення яких вона могла лише вгадувати.

Це були не розрахунки Сефара.

Це були прості навчальні записи магів. Основи роботи з ефіром. Схеми напрямку потоків, контури накопичувачів, вправи на чутливість, нотатки для учнів.

Алія завмерла. Дуже обережно торкнулася пальцями верхнього зошита, ніби той міг зникнути.

— Це…

— Учнівські, — сказав Кайл, відкидаючись на спинку стільця. — Знайшов у бічній шафі. Лежали окремо від решти. Мабуть, для тих, кого сюди приводили вчитися. Сефар же теж спочатку був тут просто учнем.

Алія підвела погляд на Кайла.

Те, що він знайшов, було для неї справжнім скарбом. Якщо Рей мав рацію і вона справді потенційний маг, то ці зошити могли стати тим, що дозволить їй ним стати по-справжньому.

Щось усередині Алії стиснулося так різко, що вона мимоволі міцніше вхопилася за край столу.

Те, як змінилося її життя після зустрічі з ними…

— Я подумав, — додав Кайл так, ніби говорив про щось зовсім буденне, — якщо вже застрягати у стародавній вежі, то хоча б із користю.

Кутик її губ смикнувся раніше, ніж Алія встигла це стримати.

— Застрягати?

— Ну а як іще це назвати?

Він знизав плечима, ніби давно все вирішив. І саме це змусило її завмерти.

Алія перевела погляд на стіл, на його сумку, кинуту біля стіни, на акуратно складені речі, що лежали вже не біля виходу, а тут. На те, що він дістав свої інструменти й почав майструвати нове начиння.

Він не збирався йти.

— Ти залишаєшся?

Кайл подивився на неї. І на коротку мить у його обличчі промайнуло щось надто відкрите й чесне. Потім він звично всміхнувся.

— Ну, хтось же має бути впевненим, що ти не рознесла вежу в перший же день. І простежити, щоб Циц тебе не об’їв.

Алія тихо фиркнула.

Тхір, почувши своє ім’я, вже визирнув із кутка, де щось жував, і обурено затараторив у відповідь.

І чомусь саме від цієї безглуздої, вже знайомої усмішки, від бурчання Цица і від усього навколо всередині стало тепліше, ніж від вогню у печі.

Азарг за спиною хмикнув, але втручатися не став. Лише поставив на стіл горнятко і, ніби між іншим, кинув:

— Ну, раз усе зрозуміло, виїжджаю сьогодні опівдні.

Кайл одразу повернув голову.

— Так швидко?

— Чим швидше доберуся до Рея, тим швидше він зрозуміє, що світ ще можна врятувати. Якщо, звісно, це входить у його плани.

Він говорив спокійно, наче про щось давно вирішене.

Алія перевела погляд на Азарга. Той виглядав напрочуд незворушним і навіть задоволеним. Наче, залишаючи їх тут, уперше за довгий час переконався, що пташенята вже вилетіли з гнізда і за ними більше не треба наглядати.

— Значить, ти все-таки їдеш, — тихо сказала вона.

Азарг подивився на неї й кивнув.

— Так, хтось же має доставити інформацію Рею. Тим паче,він наперед оплатив лише половину.

У його голосі не було сумніву — лише легка насмішка над ситуацією. Наче рішення він ухвалив уже давно й зовсім не сумнівався, що назад поїде сам.

Збори не зайняли багато часу. Майже всі речі Азарг залишив у вежі, взявши лише мінімум спорядження.

— Вам потрібніше, — казав він, стверджуючи, що поповнить запаси в найближчому поселенні.

Він швидко перевірив ремені сідла, перебрав сумки, закріпив флягу з водою, ще раз коротко пройшовся тим, що знайшов у записах, і так само коротко повторив маршрут.

Кайл сперечався з ним про дорогу, про привали, про те, де краще зрізати через старі тракти. Тепер Азаргу вже не треба було намагатися об’їжджати церковників.

До полудня все було готове.

Азарг вивів коня за стару кам’яну огорожу й обернувся попрощатися.

Кайл стояв біля входу до вежі поруч з Алією. Азарг затримав на них погляд і ледь помітно всміхнувся.