Розділ 60

До вечора вежа перестала здаватися чужою.

Це сталося не одразу. Відчуття підкралося тихо, майже непомітно — у дрібницях, які Алія спершу навіть не помічала.

У тому, як легко тут дихалося. У тому, як повітря не дряпало горло сухим пилом, як за межами долини. Тут воно було іншим — прохолодним, чистим, насиченим. Ефір відчувався без жодних зусиль у всьому. Не рваними сплесками, не випадковими поривами вітру, не рідкісними жилами в камені, які раз у раз губилися, до яких у решті світу доводилося дослухатися й тягнутися.

Тут він був усюди. Доступний. Розлитий у самому повітрі. Вежа дихала ним.

Алії навіть не потрібно було вслухатися у вітер, вишукуючи крихти, ловити напрямок. Тут нічого не доводилося видряпувати, збирати чи витягати силою.

Ефір просто був. Наче так і мало бути. Можливо, саме так було колись, коли магія була постійною частиною природи. Наче світ і справді колись був саме таким.

На третьому поверсі були спальні приміщення. А вище вежа закручувалася серпантином гвинтових сходів, що закінчувалися високою залою, де й містився колодязь сили. Промінь тягнувся крізь колодязь угору — чи, навпаки, спускався звідти. Вони лише раз піднялися туди, але вирішили поки нічого не чіпати. Поруч із самим розломом ставало моторошно.

Кайл з Азаргом продовжили розбирати записи на другому поверсі, сперечаючись над схемами, уривками мап і старими нотатками Сефара. Їхні голоси глухо розносилися вежею, то стихаючи, то знову спалахуючи короткими фразами.

Алія залишила їх і спустилася вниз. Спочатку — просто тому, що від чужих голосів і чужих відкриттів у голові стало надто тісно. А потім захотіла пройтися першим поверхом сама ще раз. Уже повільніше. Вже не шукаючи відповіді. Як та, що намагається зрозуміти саме це місце і життя в ньому.

Кухня, начиння, столи, піч, шафи — усе це було приблизно таким самим, як і зараз. Дивно, що не лише тут застиг час. Здавалося, ніби й світ зовні зовсім не розвивався всі ці століття. Невже всі були настільки прив’язані до магії, що навіть не вигадали нічого зручнішого за просту ложку й звичайну піч?

Алія зупинилася біля печі й машинально перевірила заслінку. Та зрушила легко, без скрипу. Алія завмерла, сама здивувавшись тому, як природно це зробила. Навіть не думала. Наче руки самі знали, що й як перевіряти.

Наче вона вже колись тут була й пам’ятала, що і де лежить, — майнула думка.

Навколо вже не було затхлості покинутого дому чи стоячого повітря замкненого склепу. Разом із ними, разом із вітром, з їхніми кроками й голосами у вежу повернулося життя.

Вежа стала живим домом.

Ця думка прийшла так просто, що Алія завмерла.

Домом.

Вона повільно обвела поглядом кухню. На столі все ще лежав ніж. На полицях стояв посуд. У коморі були висушені трави. За вежею — залишки старого саду. У ньому — колодязь. А нижче схилом бігла вода, струмок, що наповнював кам’яну чашу невеликого ставка.

Тут можна було жити.

Думка була такою несподіваною, що Алія не одразу дозволила собі додумати її до кінця. І чомусь ця картина вже не здавалася самотньою. 

Вона вийшла назовні. Обійшла вежу. За нею, там, де кам’яна стіна старого двору підіймалася схилом угору, і справді лежали сад і город. Точніше — те, що від них залишилося.

Старі грядки давно заросли, але не загубилися серед хащів. Кам’яні бортики ще тримали форму. Між ними пробивалися вперті пагони здичавілих трав. Біля кам’яної стіни тягнулися старі кущі — занедбані, але живі. Трохи далі росло кілька низьких дерев. Скручених, давно не бачених рукою садівника, але все ще чіпких до життя, і на гілках уже виднілися зелені зав’язі.

Алія присіла біля землі. Торкнулася пальцями сухуватого верхнього шару. Трохи глибше земля була темною й м’якою.

Вона підняла погляд до схилу. Сюди можна було пустити воду, відвести її від струмка.

Думка прийшла сама. І від неї щось усередині Алії зрушилося. Бо це була не думка про те, як пережити ще одну ніч. Не про те, куди тікати далі. Не про те, скільки лишилося їжі чи де знову шукати нічліг і роботу.

Це була думка про майбутнє. Про те, що тут можна залишитися до зими. Про те, що сад можна відродити. Про те, що старі трави ще живі. І про те, що тут можна знову розпалити піч і наповнити комори.

Алія повільно випросталася. І тільки тепер зрозуміла, чому всередині так дивно тихо.

Це місце не намагалося її вигнати. Не відштовхувало, не вимагало до себе уваги, не ламало. Воно просто було.

— Я так і думав.

Голос Азарга пролунав зовсім поруч. Алія здригнулася й обернулася. Він стояв трохи осторонь, біля рогу вежі, і дивився не на сад, а на неї. Спокійно, уважно. І надто розуміюче.

Алія насупилася.

— Що?

Азарг ледь кивнув на грядки.

— Ти вже прикидаєш, що тут ще живе і що можна зробити.

“І він мав рацію”, — подумала Алія.

Азарг підійшов ближче й зупинився поруч. Подивився на старі кам’яні бортики, на суху землю, на зарослі трави.

— Гарне місце, — сказав неголосно.

— Так.

І сама почула, як це прозвучало. Не з сумнівом чи невпевненістю. А як щось, у що вона вже повірила.

Азарг скоса глянув на неї.

— Ти вже вирішила.

Алія довго дивилася на старий сад, на струмок, на залишки кам’яних споруд, на світлу стіну вежі. Потім дуже тихо сказала:

— Так.

Вітер пройшов долиною м’яко, рівно, майже лагідно. Наче теж із нею погоджуючись.

І вперше за багато років їй не хотілося йти.