Розділ 59

До того часу, як вони вибралися назовні, сонце вже хилилося до заходу.

Світло лягало на каміння м’яко, золотаво, і від цього долина навколо вежі здавалася майже спокійною. Майже звичайною. Надто мирною для місця, де лише кілька годин тому вони дізналися, чому світ узагалі став таким, яким є зараз.

Вони влаштувалися біля входу, просто на чистому майданчику перед дверима. Тут усе ще не росла трава. Не осідав пил. Навіть торішнє опале листя, принесене вітром, ніби оминало це місце стороною.

Азарг сидів на кам’яному виступі, тримаючи розгорнутий зошит. Кайл — трохи нижче, спираючись ліктями на коліна. Алія вмостилася поруч і мовчала, дивлячись вниз, туди, де закінчувалося коло вежі й знову починалася звичайна, змінена часом земля.

Деякий час вони не знаходили слів. Надто багато всього треба було упорядкувати в голові. Першим порушив мовчанку Кайл.

— І що ж, він так і помер тут сам?

Він дивився не на записи, а кудись у бік схилу.

— Не намагався дістатися до людей? Передати звістку про те, що сталося?

Азарг відповів не одразу. Перегорнув сторінку. Провів пальцем по вицвілих рядках.

— Намагався, — сказав нарешті. — Але не так, як ти думаєш.

Кайл насупився.

— Із записів видно, що спочатку він був упевнений: усе ще можна виправити самотужки. Він розумів, що накоїв, але вважав, що зможе сам знайти спосіб повернути рівновагу.

Алія підняла погляд.

— Він справді думав, що впорається сам?

Азарг хмикнув без веселощів.

— Амбітний маг переконаний, що розумніший за всіх до нього. Звісно, вірив саме в це.

Він постукав пальцем по сторінці.

— Його звали Сефар. Маг-сноходець. Родом із Карадріма.

Кайл підвів голову.

— Я чув чутки, що там досі є такі маги.

— Можливо.

Азарг прикрив зошит і відкинувся назад.

— Він пише, що в Карадрімі є місто, де сноходці століттями працювали зі снами. Не просто бачили чужі сни, а входили в них. Шукали знання. Передавали думки. Торкалися чужого розуму крізь відстань.

Алія відчула, як по спині пробіг холодок.

— І він хотів дотягнутися до інших магів?

— Так. Але не одразу.

Азарг замовк на мить.

— Спочатку він хотів сили.

Кайл тихо видихнув.

— Авжеж.

— Йому до рук потрапив трактат магістра Обуїзира.

На цьому імені Азарг скривився, ніби сам його смак був неприємний.

— У Карадрімі його вважають пророком. Тим, хто нібито знайшов шлях до вічного життя й божественної сили.

Кайл фиркнув.

— Про вічне життя, як я розумію, він усе ж збрехав.

— Судячи зі священних текстів Карадріма — так. Помер цілком звичайно. А от щодо сили…

Азарг постукав нігтем по обкладинці зошита.

— Тут, схоже, не збрехав.

Вітер ковзнув схилом, сухо ворухнувши траву.

— Обуїзир знайшов спосіб прорвати оболонку світу, — тихо сказав Азарг. — Не фігурально. Буквально.

Алія повільно підняла голову.

— Що означає… оболонку?

— Те й означає.

Азарг підняв погляд на вежу.

— Світ не безкінечний. У нього є межа. Щось на кшталт шкіри. Оболонка, яка тримає всередині все: землю, небо, людей… і ефір.

Він зробив коротку паузу.

— Обуїзир знайшов спосіб її розпанахати.

— І що було за нею? — тихо спитала Алія.

Азарг подивився на неї.

— Потік.

Він вимовив це так просто, ніби говорив про річку.

— Чистий ефір. Не той, що залишається у світі й осідає в камені, вітрі чи живому. Не розсіяні залишки. Не сліди. А сам потік. Джерело сили. Сирий. Живий. Безкінечний.

Кайл повільно випростався.

— І він вирішив, що це хороша ідея?

— Обуїзир — так. Якщо хоча б мала частина релігійних переказів Карадріма правдива, пророк Обуїзир мав силу, про яку складали легенди. Лікував людей дотиком, підіймав мертвих, говорив із богами напряму. Вочевидь, доступ до чистої сили робив його майже богом.

Азарг трохи похитав головою.

— А Сефар вирішив, що зможе повторити. Коли зрозумів, що пророк Обуїзир виявився не пророком, а магом.

Він підняв зошит.

— Вирахував місце за зоряними мапами. Знайшов точку, де можна розпанахати оболонку світу. Приїхав сюди ще учнем. І саме тут, у цій вежі, провів другий ритуал.

Алія перевела погляд на вежу. Світлий силует здавався таким самим. Спокійним. Але тепер усе виглядало інакше. Вона перестала бути просто спорудою — стала раною, що не загоюється. Або тим, що стримує краї постійно кривавої подряпини на тілі світу.

— Два розриви, — тихо сказав Кайл, уже розуміючи.

Азарг кивнув.

— Так. Один — у Карадрімі. Другий — тут.

Він провів пальцем у повітрі між двома невидимими точками.

— І між ними ефір почав рухатися. Текти. Вислизати.

Алія відчула, як усередині все холоне.

— Вітер…

— Не просто вітер, — тихо сказав Азарг. — Протяг.

Він подивився на неї.

— Ефір рвонув назовні. Потоки пішли через обидва розломи. Їх тягнуло туди-сюди. Вони врізалися один в одного, ламали землю, змінювали все, до чого торкалися. Так і почався катаклізм.

Кайл вилаявся крізь зуби.

— Через одного ідіота.

— Через двох, — спокійно поправив Азарг. — Один уперше розпанахав світ. Другий вирішив, що достатньо розумний, щоб повторити.

Сонце опустилося нижче. Тіні витягнулися по каменю.

Алія довго дивилася на вежу, перш ніж запитати:

— І він зрозумів, що накоїв?

— Запізно, — відповів Азарг. — Але зрозумів.

Він знову відкрив зошит.

— На той час ефір уже витікав. Він пише, що світ почав порожніти. Потік тягнуло назовні швидше, ніж він встигав осідати тут. Магії ставало дедалі менше. А те, що залишалося, збиралося у вузлах. Відносилося вітром. Створювало змінені й мертві місця. Злами.

Кайл провів долонею по обличчю.

— А чому вежа така, як зараз?