Розділ 57

Першим на варті залишався Кайл, а Алія мала чергувати останньою. Прокинувшись від легкого дотику до плеча, вона надто швидко підвелася й уже була на ногах, поки Азарг вкладався спати на ті кілька годин, що лишилися до світанку.

Передсвітанкові години минули спокійно — у роздумах про те, що ж чекає їх у вежі. Ну і, звісно… що Кайл зробив би вчора, якби не його батько? Від самих лише цих думок Алія відчувала, як знову палають щоки, тож зранку вона старанно уникала дивитися в бік Кайла, аби не видати себе.

Втім, той теж був зайнятий виключно справою: перевіряв ремені, підтягував попругу, мовчки возився із сідлом так зосереджено, ніби у світі не існувало нічого важливішого за кінську збрую. Азарг, звісно, усе помітив. І, звісно, не сказав ані слова. І це дратувало неймовірно.

Зібралися швидко. Загасили жар. Напоїли коней біля струмка. І, не затримуючись, почали спуск у долину.

Вранці вежа здавалася ближчою, ніж уночі. Уже не примарний світлий силует на тлі темних скель, а справжня споруда, що здіймалася над деревами. Вона все ще здавалася чужою, але тепер була відчутною. До неї можна було дійти, доторкнутися, перевірити, чи справжня вона.

Чим нижче вони спускалися, тим більш “пишною” ставала земля.

Трава тут росла густа, висока. Надто темна, надто соковита для місця, де довкола було стільки каменю. Жорсткі стебла чіплялися за чоботи, пружинили, коли коні проходили крізь зарості, й не одразу випростувалися знову.

Кущі розрослися широко, важко, переплітаючи гілки так щільно, ніби їх не чіпали десятки років. Що, втім, було правдою. Коріння подекуди підіймало стару кладку — камені випиналися з землі нерівними ребрами, оголюючи те, що колись було дорогою. До речі, кладку Алія помітила першою.

— Дорога, — тихо сказала вона.

Кайл притримав коня, глянув вниз.

Під шаром землі й коріння справді тягнулася стара дорога. Плоскі плити, колись рівно покладені. Тепер перекошені, місцями тріснуті, продавлені часом — але все ще впізнавані.

— Тут стояла не просто вежа, — сказав він.

Чим нижче вони спускалися, тим більше ставало слідів минулого.

Спершу — шмат стіни, ледь видний у траві. Потім ще один. Рештки кам’яної огорожі, майже втопленої в землю. Завалений арковий прохід, зарослий так густо, що крізь гілля ледве вгадувався його вигин.

Далі — більше. Руїни споруд виростали по обидва боки дороги. І ставало ясно: колись це місце було людним. Фундаменти. Кам’яні основи невеликих будівель. Провалені дахи, від яких лишилися тільки перекошені балки та купи старої черепиці. Рештки колон. Кругла чаша висохлого фонтану, майже схована у високій траві.

Це була не просто вежа.

Колись тут жили. Не одна людина. Не двоє. Значно більше. Закрите поселення, відрізане від решти світу, збудоване навколо однієї високої світлої голки.

— Маленька фортеця, — тихо сказав Кайл, озираючись.

Азарг хитнув головою:

— Ні. Не фортеця.

Він спішився біля старої стіни, майже втопленої в землю, провів долонею по каменю.

— Тут жили надто довго, щоб будувати лише для захисту. Це було ціле поселення.

Алія й сама вже це бачила. Забагато дрібниць. Надто багато слідів життя.

Не просто стіни. Не просто склад чи криниця. Хтось прокладав доріжки. Хтось ставив статуї. Хтось садив дерева.

Сад вона помітила не одразу. Спершу — лише дивні дерева вдалині, надто рівно розташовані для дикого лісу. Потім зрозуміла: це були не лісові дерева.

Старі, занедбані, здичавілі, вони все ще зберігали слід колишнього порядку. Покручені гілки тягнулися в боки, переплітаючись над зарослими стежками. На деяких уже висіли дрібні зелені плоди. Кущі росли щільною лінією — колись живоплотом. Здавалося, під травою навіть вгадувалися рівні смуги старих грядок. Тут жили — і планували жити довго.

Від цієї думки місце раптом перестало бути мертвим. Воно стало покинутим.

Вони минули залишки саду й тільки тоді підійшли достатньо близько, щоб побачити вежу повністю.

Усе довкола неї було старим. Зруйнованим. Осілим. Згнилим. Зарослим.

Вежа ж — ні.

Вона тягнулася вгору рівною світлою лінією, надто чистою для цього місця. Камінь був гладкий, світлий, без жодної тріщини. Ні сколів. Ні темних слідів дощу. Ні жодного відбитка часу.

Ніби все навколо старішало століттями. А її це не стосувалося.

Навіть вітер тут поводився інакше. Ковзав травою, торкався гілок старих дерев, ворушив плащі, але, дістаючись вежі, ніби обтікав її, не затримуючись на гладкому камені, наче сама вежа відштовхувала його від себе.

Алія дивилася вгору, аж поки не занила шия. Надто висока. Надто рівна. Надто ціла.

— Ненавиджу такі місця, — тихо сказав Кайл.

— А ми ще навіть усередину не зайшли, — озвався Азарг.

Вони підійшли ближче. З боку старих споруд вежа була глухою. Гладка світла стіна без вікон, без виступів, без жодного натяку на вхід.

Кайл повільно обвів її поглядом.

— Тільки не кажіть, що Рей відправив нас у гори дивитися на дуже дорогий, але марний камінь.

Азарг уже йшов уздовж стіни.

— Вхід десь має бути.

Вони почали обходити вежу по колу. І що далі йшли, то ясніше ставало: усе довкола справді будували під неї. Рештки доріжок сходилися до основи. Стіни були поставлені півколом. Навіть старий сад тягнувся не хаотично, а ніби повторював колись закладений кимось візерунок.

Вежа була не просто в центрі. Вона була серцем цього місця.

Вхід знайшовся з іншого боку. Високі вузькі двері, майже невідмінні від стіни, якщо не знати, куди дивитися. Той самий світлий камінь. Ті самі рівні лінії. Ні ручки. Ні замка. Ні щілини. Лише тонкий, майже ідеальний контур у камені.

А перед дверима — майданчик. Без трави. Без бруду. Без опалого листя. Надто чистий для місця, яке стояло порожнім сотні років.

Вони зупинилися одночасно. І, можливо, водночас відчули: вежа не була покинутою. Вона досі виконувала свою функцію.