Розділ 56

Останню ночівлю перед вежею вони вирішили влаштувати ще до спуску в долину. Не в лісі, не край дороги й не на відкритому схилі — надто багато навколо було того, що вже ніхто з них не наважувався назвати звичайною травою, деревами чи землею. Азарг обрав вузьку кам’яну кишеню біля підніжжя схилу, де з одного боку їх прикривала стрімка стіна, а з іншого — виступ скелі, що захищав від вітру.

Поруч, пробиваючись між камінням, біг тонкий струмок. Вода спадала згори, з гір, чиста, крижана й кришталево прозора. Коней прив’язали ближче до скелі. Циц, зморений за день, майже одразу згорнувся клубком у сумці й затих.

Азарг двічі перевірив підходи, уважно оглянув каміння, щілини, повороти, стежку вниз — і лише після цього дозволив собі сісти ближче до вогню.

Вежа тут уже була ближче. Видно її було не повністю — лише верхню частину. Світлий силует на тлі темного зламу скель. Навіть на такій відстані вона здавалася надто рівною, надто тонкою, надто чужою для цих диких земель. Ніхто не говорив цього вголос, але всі троє дивилися в той бік занадто часто.

До вежі лишався один день шляху.

Вечеря вийшла тихою. Без розмов, майже в повній тиші, якщо не звертати увагу на потріскування гілок у вогні й рівномірний шелест води.

Утома відчувалася в кожному русі мандрівників, але сон не йшов. Мета була надто близько.

Після півночі Азарг першим підвівся на короткий обхід, залишивши Алію й Кайла біля вогню. Юнак сидів, притулившись плечем до скелі, і мовчки точив кинджал.

Алія якийсь час просто дивилася, як по лезу ковзає тьмяний відблиск багаття, потім підвелася й відійшла до струмка.

Сіла на плаский камінь, підтягнула коліна до грудей і підвела погляд на вежу. Звідси вона здавалася майже нереальною. Надто світлою. Надто спокійною. Монолітною. Наче все довкола могло ламатися, змінюватися, заростати, зростатися в щось чуже й живе — а вона все одно стояла застигла у своїй формі, яку їй надали сотні чи тисячі років тому.

Завтра вони підійдуть ближче. Можливо, увійдуть усередину. Дізнаються, що саме стільки років тримало це місце. І чому про нього забули. Стерли з усіх мап.

Вона не одразу почула, як підійшов Кайл. Лише відчула, як поруч заскрипіли камінці під чоботом і зашелестила трава.

— Не спиться? — тихо спитав він.

Алія хитнула головою, не відриваючи погляду від вежі.

— Тобі теж.

— Я ще й не збирався.

Він сів поруч, залишивши між ними трохи місця. Замало, щоб цього не помітити.

Деякий час вони мовчали. Вода збігала між камінням. Вітер шарпав верхівки дерев і ковзав уздовж схилу. Десь позаду тихо переступив кінь.

— Про що думаєш? — спитав Кайл.

— Про те, що буде, якщо там нічого немає.

Він покосився на неї.

— У сенсі?

Вона повільно знизала плечем.

— Якщо ми прийшли сюди по відповіді, а там — лише стіни. Пил. Старий бруд. І все.

Кайл хмикнув.

— Тоді принаймні зрозуміємо, що дарма сюди пхалися.

Вона тихо фиркнула.

— Дуже обнадійливо.

— Я намагаюся надати нашій подорожі хоч якісь перспективи.

Алія скоса глянула на нього.

Кайл сидів поруч — звично спокійний, трохи втомлений, з тим виразом обличчя, ніби до всього, що відбувається, він уже заздалегідь ставиться з легкою роздратованістю й вічною насмішкою в очах.

І все ж він ішов сюди. З батьком і з нею. До самого кінця.

— Ти завжди так робиш? — тихо спитала вона.

— Як?

— Робиш вигляд, що тобі все це не подобається, що тобі однаково?

Він усміхнувся.

— А тобі більше сподобалося б, якби я чесно сказав, що мені не по собі?

— Так.

Кайл подивився на неї уважніше, ніби відповідь виявилася не тією, на яку він чекав. Потім тихо видихнув.

— Гаразд. Мені не по собі.

Алія ледь помітно усміхнулася.

— От. Уже краще. Чесність.

Він дивився на неї ще секунду. Потім сказав тихіше:

— Мені не по собі не через вежу чи цю подорож.

Кайл кинув погляд у далечінь і знову подивився на Алію.

— Я взагалі про неї зараз не думаю.

Усмішка на її губах ледь помітно згасла.

Вогонь лишився позаду, і тут, осторонь світла, його обличчя було наполовину в тіні. Лише очі ловили тьмяний відблиск і здавалися темнішими, ніж зазвичай. Він дивився так, ніби давно на щось наважувався — і нарешті для себе вирішив. Але все ще чекав.

Алія не помітила, як затримала подих.

Кайл повільно підняв руку. Обережно, ніби залишаючи їй можливість у будь-яку мить відсторонитися.

Торкнувся пальцями пасма її волосся, що вибилося з розтріпаної за день коси, і заправив його за вухо. Надто простий жест. І від того — майже нестерпно інтимний. Наче він уже мав право торкатися її ось так.

Алія не ворухнулася. Лише серце раптом ударило так сильно, що стало майже боляче.

Кайл нахилився трохи ближче. Настільки, що вона відчула його подих. Ще трохи — і між ними не лишилося б нічого, крім цього дихання.

І саме в цю мить вище схилом сухо хруснув камінь.

Вони здригнулися одночасно.

Кайл одразу відсторонився, різко обертаючись на звук. Алія теж підвелася надто швидко.

На гребені з’явився Азарг. Зупинився. Окинув їх поглядом. Затримався рівно на секунду довше, ніж потрібно. І зовсім спокійно сказав:

— Якщо ви вже закінчили, раджу поглянути на це.

Кайл повільно видихнув крізь зуби. Алія спалахнула так різко, що здавалося, навіть у темряві видно, як горять її щоки.

— Що? — надто швидко спитала вона.

Азарг лише кивнув у бік вежі.

Вони обернулися.

Над її світлим силуетом угору тягнулася тонка світла лінія, яку вдень у сонячному сяйві просто не було видно.

Наче хтось повільно, дуже обережно, розсікав нічне небо навпіл.