Розділ 55

Після тихої долини світ навколо почав змінюватися так поступово, що спершу це майже не впадало в очі. Поселень вони більше не бачили — люди давно покинули ці місця, залишивши їх на волю вітру. Але це не була пустка. Радше навпаки — природа тут брала гору.

Спочатку просто побільшало зелені. Дорога, яка й без того давно перестала бути зручною і второваною, дедалі частіше губилася в траві, тонула в заростях, огинала скельні виступи й пересохлі русла. У якийсь момент Алія помітила, що трава тут інша. Вона піднялася вище, стала густішою. Її тонкі стебла виглядали гладкими, майже скляними, і гнулися під вітром із дивною плавністю.

Чим далі вони йшли на північний захід, тим менше лишалося довкола звичного. Наче вони перетнули невидиму межу, що відділяла людський світ від чогось іншого.

Після трави почали змінюватися й камені. Звичайний сірий гірський сланець дедалі частіше поступався місцем іншому — світлому, ніби просякнутому молоком, із тонкими прозорими прожилками всередині. На сонці вони ловили світло й утримували його надто довго, так що здавалося, ніби в глибині породи щось тліє.

Струмки з чистою водою траплялися часто. Мох на берегах м’яко світився в затінку — особливо це було помітно ввечері й уночі. Дні були ясні, і сонце випалювало околиці білим світлом.

Дерева теж змінювалися. Спочатку — просто ставали дуже великими. Потім — дивно зросталися. Іноді два стовбури підіймалися з землі окремо, а вище зливалися в один, скручений, наче дерево передумало бути собою посеред росту. Часом на одній гілці висіли і молоді бруньки, і сухе торішнє листя, і темні зморщені плоди. Азарг старанно замальовував шлях на мапі й запам’ятовував його за орієнтирами — особливо за дивними формами дерев і скель.

— Воно все… живе, — тихо зауважив Кайл на четвертий день, провівши долонею по корі дерева, надто гладкій для звичайної деревини.

— Воно й має бути живим, — відгукнувся Азарг.

Тварини їм теж траплялися. Не часто. Але достатньо, щоб стало зрозуміло: життя тут нікуди не зникло. Просто давно стало іншим.

Якось на світанку Алія побачила оленя. Він стояв біля води — високий, тонконогий, майже сріблястий у ранковому світлі. Його роги розгалужувалися надто тонко, майже прозоро, ніби були вирізані зі скла. Олень подивився на них спокійно, без страху — і так само спокійно зник у заростях.

Цей світ забув про людей, і було незрозуміло, що стримує звичайних селян від появи тут: страх перед невідомим чи щось інше.

Пізніше вони бачили птахів із довгими, майже стрічковими хвостами. Звірка, схожого на лисицю, з білястими мутними очима, який пив із струмка й навіть не здригнувся, відчувши людей. Комах, що світилися в траві навіть удень — крихітні іскри, які повзли по стеблах.

Нічого з цього не було по-справжньому страшним. Але все залишалося надто чужим.

На п’ятий день Кайл уже не відпускав руку далеко від зброї. Не тому, що чекав нападу. Просто чим далі вони йшли, тим важче ставало зрозуміти, де закінчується просто дивне й починається небезпечне. До того ж кожному з них почало здаватися, що за ними хтось спостерігає.

Алія відчувала цю «інакшість» по-іншому. Не в окремих речах чи істотах, а в самій щільності світу. Це були не поодинокі дивні чи «прокляті» місця — уся земля до обрію була іншою. Наче все довкола роками просочувалося ефіром, поки той не проник у коріння, у воду, в камінь, у кістки всього живого.

На шостий день вона сказала це вголос:

— Це не аномалії.

Азарг, що їхав попереду, навіть не обернувся.

— Уже ні.

Кайл насупився.

— Тоді що це?

Азарг відповів, дивлячись уперед:

— Інший світ? Може, саме таким і замислювався наш світ до катаклізму. А може, навпаки — катаклізм почав його «виправляти». Хто знає…

На сьомий день дорога піднялася в передгір’я. До полудня підйом став крутішим. Коні сповільнилися, важко ступаючи старою кам’янистою стежкою. Трава тут росла рідше, поступаючись місцем блідому каменю й низьким скрученим кущам. Навіть вітер був іншим — не різким, не рваним, а важким, щільним, ніби йому самому було складно проходити крізь це місце.

А потім стежка вивела їх на кам’яний виступ.

Перед ними відкрилася долина — і вони побачили вежу.

Вона стояла саме там, де й мала бути за мапами Рея. Височіла над дивним краєвидом, мов пам’ятник людству. Занадто висока для цих диких земель. Занадто цілісна. Звідси не було видно жодних слідів руйнування, попри те що будівля давно мала б бути покинутою.

Тонка, світла, вона здіймалася із землі так, ніби виросла зі скелі. Наче щось старіше. Наче щось чуже самій цій землі.

Чим довше вони дивилися, тим чіткіше ставало: місцевість довкола неї — інша.

Усі зміни, які вони бачили дорогою, тут ніби досягли своєї повноти. Злилися в єдину, захопливу й тривожну картину.

Зелень довкола вежі була густішою, темнішою. Камінь — надто світлим. Повітря над землею ледь помітно тремтіло, наче в спеку, хоча день був прохолодним. Усе виглядало надто насиченим. Надто живим.

Кайл першим порушив мовчання:

— Вражає.

Алія дивилася вперед, відчуваючи, як десь під шкірою знову ворушиться знайоме напруження. Не страх, а передчуття. Наче вони нарешті дісталися місця, де знайдуть відповіді.