Розділ 54

Шум води заглушував усе. Думки. Дорогу. Гул під землею. Запах сирого ґрунту, що переслідував у кошмарах. Залишалися лише холод, прозора вода і рідкісне, майже забуте відчуття спокою.

Алія заплющила очі, закинувши голову під тонкі струмені водоспаду. Вода стікала по волоссю, по плечах, по спині, змиваючи дорожній пил і липку втому останніх днів. Вона повільно видихнула, дозволяючи собі не думати ні про шлях, ні про вежу, ні про те, що чекає на них далі.

Хоча б кілька хвилин. Хоча б тут.

Вона не одразу зрозуміла, що вона вже не сама.

Спершу почувся лише легкий сплеск десь за спиною. Настільки тихий, що вона сприйняла його за відлуння водоспаду.

Потім ще один. Алія різко обернулася і застигла.

Кайл застиг біля самого краю води, зупинившись, щойно помітив її тієї ж миті, що й вона його.

На одну коротку, незручну мить вони просто дивилися одне на одного. Він теж вирішив скористатися рідкісною нагодою змити з себе дорогу, поки Азарг зайнятий табором, і явно не очікував, що біля водоспаду вже хтось є.

Як і вона.

Вода плескалася об каміння. Сонце ковзало відблисками по поверхні. А вони обидва застигли так, ніби будь-який рух зараз лише погіршить становище. Алія першою згадала, що взагалі-то дихати все ще потрібно, і спалахнула так різко, що, здається, це можна було помітити навіть крізь воду. Вона відразу ж відвернулася, надто швидко, ледь не послизнувшись.

— Я… — видихнула вона, не знаючи, що взагалі сказати в такій ситуації.

Кайл, треба віддати йому належне, теж разгубився і не знав, що сказати.

 — Бачу, — хрипко відповів він після надто довгої паузи.

І, здається, теж зрозумів, наскільки це прозвучало невдало.

— Я не… — почав він і відразу обірвав себе. — Я думав, ти ще біля вогнища.

— А я думала, ти на схилі.

— Був.

Запала незручна пауза.

Надто довга.

Алія стояла до нього спиною, відчуваючи, як палають її щоки.

— Я вже йду, — швидко сказала вона.

— Ні.

Відповідь вирвалася в нього надто різко. І тепер завмер уже він сам. І це «ні» натягнулося між ними майже відчутною ниткою.

Кайл видихнув і вже тихіше додав:

— Я хотів сказати… тобі не потрібно. Я піду.

Алія кивнула надто швидко, все ще не обертаючись. Це й справді мало закінчитися тут. Він уже розвернувся, зробив крок назад і зупинився.

Тому що вода, стікаючи по її спині, раптом спалахнула. Спершу тонкою, майже прозорою павутинкою світла.

Потім до однієї вигнутої лінії додалася ще одна. І ще.

Кайл завмер. По спині дівчини, від лопаток вниз, під тонкою плівкою води проступив візерунок. Тонкі, розгалужені лінії, схожі на сліди блискавок під шкірою. Вони тягнулися вниз уздовж хребта, розповзалися до ребер, вилися по шкірі так, ніби колись її спину

прошила мережа світла й залишила сліди не на поверхні — а глибше під шкірою.

Зараз у цій долині вони ледь помітно світилися. Слабо. М’яко. Як жили ефіру в камені.

Кайл завмер, забувши і про незручність, і про те, що взагалі збирався піти. Це були не звичайні шрами.

Він уже бачив сліди вітру: на руках шукачів, на зап’ястях батька, на долонях матері, на власних передпліччях.

Але не такі. Не настільки старі. Не настільки глибокі. Не такі, що, здавалося, виросли разом із людиною.

Алія відчула, що Кайл так і не пішов, і повільно й роздратовано обернулася через плече. А потім побачила його обличчя. І завмерла вже від того болю, з яким він дивився на неї.

Кайл дивився не так, як чоловік дивиться на дівчину, яку випадково застав у воді. Не з ніяковістю чи насмішкою. Не з тим виразом, якого вона підсвідомо боялася.

Він дивився так, ніби з його грудей щойно вибили повітря.

Алія насупилася.

 — Що?

Він не відповів одразу.

Лише повільно підняв погляд до її обличчя й запитав зовсім тихо:

— Ти… ніколи не бачила свою спину?

Вона кліпнула.

 — Що?

 — Алія.

Голос у нього раптом став рівнішим.

— У тебе шрами.

Вона нерозуміюче насупилася.

— Шрами?

Кайл ступив ближче — повільно, ніби боявся злякати.

Підняв руку.

На секунду завмер, даючи їй можливість відсторонитися.

І лише потім дуже обережно торкнувся пальцями її плеча, повертаючи боком до води.
— Не рухайся. Дивись.

Вона опустила погляд і побачила відображення. Себе і тонке світло, що бігло по шкірі вздовж спини.

Алія застигла й дивилася на тонкі світні лінії, яких ніколи не бачила. Потім спробувала рукою намацати спину. Відчути власне тіло, що раптом стало чужим. Знайти пальцями сліди чогось, про що навіть не знала.

Уперше за останній час дівчина по-справжньому розгубилася.

— Я… — видихнула вона. — Це…

Кайл прибрав руку. Дуже повільно. Ніби боявся зробити гірше зайвим рухом.

— Це сліди вітру, — тихо сказав він. — Старі. Дуже старі.

Алія не відривала погляду від води. Слова не складалися. Думки — теж.

Поруч шумів водоспад. Промені призахідного сонця так само ковзали по воді. Світ навколо не змінився. Лише вона раптом стала іншою.

Кайл першим відвів погляд. Ніби тільки зараз зрозумів, що все ще стоїть надто близько. Що вода, сонце, її оголені плечі й цей дивний, майже інтимний момент раптом стали чимось значно більшим і небезпечнішим за просту незручність.

Він різко відступив на крок і відвернувся.

— Пробач, — сказав глухо. — Я не мав…

Обірвався він раніше, ніж договорив. Не мав чого? Не мав дивитися? Не мав підходити? Не мав торкатися?

Але тепер усе це вже сталося.

Алія все ще стояла у воді, дивлячись на своє відображення так, ніби воно належало комусь іншому.

Тонкі лінії світла повільно згасали, щойно вода заспокоювалася. Ніби сама долина лише на мить показала їй те, що роками ховалося під шкірою.

Вона повільно видихнула. Потім глянула в бік юнака, що відступив.