Розділ 53

Опівдні місцевість почала змінюватися.

Кам’яниста дорога, якою вони йшли останні дні, стала м’якшою. Жорсткий сірий камінь під копитами дедалі частіше змінювався теплою землею, порослою короткою травою. Пагорби навколо розступилися ширше, відкривши простір зеленим лукам. Повітря теж змінилося — стало вологішим, легшим. Згодом земля перейшла в скелясте плато.

Азарг їхав попереду мовчки, але Алія помітила, як він час від часу піднімає голову, вдивляючись в обриси скель, ніби шукає щось знайоме.

Знайшов ближче до полудня.

Спершу — вузький прохід між двома кам’яними виступами, настільки непримітний, що вони б проїхали повз, якби не Азарг. Він мовчки звернув із дороги, і коні неохоче рушили слідом, ступаючи ледве помітною стежкою.

Прохід виявився тісним, звивистим. Камінь з обох боків підіймався майже прямовисними стінами, змушуючи пригинатися і вести коней повільно. Повітря всередині було прохолодним і пахло сирістю.

А потім скелі раптом розійшлися.

Алія зупинилася першою.

Перед ними лежала долина. Невелика, схована з усіх боків кам’яним кільцем, ніби сама земля її сховала від чужих очей. Вузька чаша, залита світлом. Трава тут була густа й яскрава. Низькі дерева тягнулися вздовж схилів — живі, зелені, спокійні. Між камінням дзюрчав струмок, спадаючи тонкою сріблястою ниткою у в невелике озерце біля підніжжя скелі.

Після мертвого лісу, після сірих доріг, після сіл, де люди схилялися в спільній молитві, це місце здавалося майже нереальним. Занадто тихим. Занадто цілим. Занадто красивим.

Кайл зупинився поруч із Алією і повільно видихнув.

— Підозріло мирно виглядає.

— Спершу перевіримо, — відгукнувся Азарг, уже спішуючись.

Він не сперечався з першим враженням. Просто мовчки кинув поводи, перевірив землю біля входу, воду, обійшов схил дугою, піднявся вище, оглянув каміння, повернувся до струмка. Перевірив навіть траву біля води — зірвав кілька стебел, розтер між пальцями, понюхав.

Кайл, дивлячись на це, хмикнув.

— Якщо зараз звідси вилізе щось із зубами, я не здивуюся.

— Якщо вилізе, — спокійно кинув Азарг, не озираючись, — значить, ти погано дивився.

Він пішов далі, до краю водоспаду, і зник за камінням.

Кайл невдоволено фиркнув, але теж спішився та узявся за коней і табір.

Алія повільно підійшла до озерця.

Вода була прозора до самого дна. Каміння під нею лежало гладке, округле, світле. По поверхні йшла легка рябь від струменя, що падав згори, і сонячне світло дробилося в ній на тремтливі відблиски.

Вона присіла на краю й опустила пальці у воду.

Тепла.

Алія завмерла, прислухаючись. Вітер тут був — але інший. Не рваний, не хворий, не застряглий у тріщинах світу.

Тихий.

Він ковзав долиною м’яко, торкався води, трави, каміння. Не смикався, не рвався, не вив. Ніби тут колись щось змінилося — але не зламалося до кінця. Завмерло на межі.

Дивне місце.

Азарг повернувся майже за годину.

Втомлений, запилений, але спокійний.

— Чисто, — коротко сказав він. — Як для аномального місця — аж надто чисто. Але небезпеки немає.

Кайл підняв брову.

— Це має звучати обнадійливо?

— Для нас — так.

Він скинув сумки з коня й додав:

— Залишимося до ранку. Коням потрібен відпочинок.

Ніхто не сперечався. Надто давно їм не траплялося місце, де не хотілося озиратися кожні кілька хвилин.

Коней пустили до трави. Ті спершу нервували, принюхувалися, але швидко заспокоїлися й почали щипати соковиту зелень. Навіть Квіточка, зазвичай насторожена, фиркнула і першою потягнулася до води.

Циц виліз із гриви, в якій їхав майже весь день, сів на камінь і завмер, насторожено ворушачи вухами. Потім обережно втягнув носом повітря, розслабився і ліг просто на сонці, розкинувши лапи.

Кайл усміхнувся.

— Ну все. Якщо навіть це чудовисько задоволене — значить, житимемо.

Циц ліниво привідкрив око, ніби вирішував, чи варто ображатися, і знову розтягнувся на теплому камені.

Алія зловила себе на тому, що усміхається. Вперше за останні дні — без зусиль.

До вечора вони розвели багаття біля води. Без поспіху і без звичного напруження в плечах. Азарг навіть дістав із сумки сушене м’ясо й дозволив собі витратити трохи більше на вечерю, а Кайл сів ближче, ніж зазвичай, і витягнув ноги до вогню.

Сонце повільно сповзало по скелях, забарвлюючи каміння в мідяний колір. Шум води заглушав зайві думки. Ніхто майже не говорив. Але ця тиша не тиснула. Після всього вона виявилася несподівано легкою.

Алія сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася, як водоспад розсипає тонку білу піну по гладкому камінню. Їй усе ще здавалося, що така тиша — пастка. Що надто спокійні місця не бувають безпечними.

Але вітер у долині не тривожився.

І вперше за довгий час вона дозволила собі просто сидіти, слухати воду і не чекати, що з темряви на них знову хтось дивиться.

Вона видихнула і відчула, як напруга в плечах хоч трохи відпускає.

Кайл з’явився поруч несподівано. Присів навпочіпки, зачерпнув воду долонею, хлюпнув собі в обличчя і лише тоді глянув на неї.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби вперше за тиждень згадала, як дихати.

Алія трохи повернула голову.

— Може, так і є.

Він хмикнув, витираючи обличчя долонею.

— Гарне місце.

Вона кивнула.

— Надто гарне.

Кайл подивився на неї уважніше.

— Думаєш, є підступ?

— Думаю, я вже не вірю, що такі місця бувають просто так.

Він ледь усміхнувся.

— А я дуже хочу повірити. Хоча б на кілька годин.

І, підвівшись, додав:

— Поки батько не вигадав нам якусь роботу.

Ніби тільки й чекав цих слів, Азарг одразу гукнув їх з іншого боку стоянки:

— Кайле. Пройдись західним схилом.

Кайл закотив очі.

— От і вона.

Алія мимоволі фиркнула. Він глянув на неї, підвівся і пішов угору схилом, на ходу кинувши: