Розділ 52

Кілька днів усе йшло за планом — аж поки одного дня тракт не вивів їх до придорожнього святилища Богині-Матері.

Місце було невелике, але людне. Кам’яний навіс, колодязь, кілька довгих лав під вибіленими стінами, ніша зі статуєю Богині, чиє обличчя ховалося під вищербленим вапном і патьоками воску. Зазвичай у таких місцях мандрівники зупинялися перепочити, напоїти коней і перекусити в тіні.

Але сьогодні тут було надто багато людей.

Вози стояли півколом. Коні нервово перебирали ногами біля прив’язі. Під навісом і перед ним товпилися селяни, жінки з дітьми, старі, кілька торговців. Люди тулилися ближче до кам’яного підвищення біля статуї, перемовлялися впівголоса, витягували шиї.

Сірі теж були тут. Охорона.

Четверо в сірих дорожніх плащах стояли по краях натовпу, не даючи людям проштовхуватися вперед, і стежили за порядком — і за тим, щоб ніхто не підійшов надто близько.

Кайл одразу стримав коня.

— Не налетіти б, — тихо сказав він.

Азарг ковзнув поглядом по натовпу, по сірих, по підвищенню попереду.

— Об’їжджати пізно. Буде надто помітно, якщо розвернемося.

Довелося спішитися й вести коней у поводу, як і всі — повільно, не привертаючи зайвої уваги.

Алія спершу дивилася на сірих. А потім побачила ту, заради якої зібрався натовп.

Жінка в білому стояла поруч зі статуєю. Років тридцяти, може — старша, але під шаром білил і напівпрозорою вуаллю обличчя здавалося майже нерухомим, як маска. Білі шати спадали до самої землі, і на них виднілися засохлі бризки дорожнього бруду.

Поряд із нею стояла дівчинка років дванадцяти.

І Алія завмерла. Спочатку — просто від несподіванки. А потім від моторошного впізнавання і від того, як її нутро стиснула липка, холодна рука страху.

Дівчинка стояла надто рівно. Руки опущені вздовж тіла. Плечі розправлені. Підборіддя трохи підняте. Погляд дитини… порожній і нерухомий, спрямований в одну точку перед собою.

Хоча ні. Не дитини. Ляльки, яку поставили так, як треба.

Алія відчула, як холонуть пальці. Вона впізнала цю позу. Те, як та тримала спину. Як не ворушилася. Як дивилася перед собою, ніби давно відвикла озиратися. Так змушували стояти дівчат у притулку.

Жінка в білому підняла руку — і натовп одразу стих.

— Сьогодні Богиня-Мати знову явить милість дітям своїм, — її голос був м’який, звучний і якийсь надто рівний. — І ті, хто сумнівався, узрять.

Із натовпу вперед виштовхнули жінку з хлопчиком на руках, одразу ж відступивши від них подалі.

Дитині було не більше п’яти. Мокре волосся липло до чола. Обличчя палало жаром. Тіло тремтіло дрібною судомою, а дихання було хрипке й важке. Його мати майже плакала.

— Прошу… прошу вас…

Жінка в білому не відповіла. Лише опустилася перед дитиною й поклала долоню йому на лоб.

Натовп завмер. Навіть шум вітру ніби стих.

Спершу нічого не відбувалося. А потім дівчинка поруч ледь помітно здригнулася. Зовсім слабо. Майже непомітно. Але Алія, яка не відводила від неї погляду, це побачила. І відчула, як повітря навколо здригнулося.

Не вітер.

Ефір.

Сирий. Живий. Не спійманий у колбу. Не пропущений через артефакт. Не запечатаний у візерунок.

Він ішов просто через дівчинку.

Алія різко втягнула повітря.

Це було не схоже на роботу магів. Не схоже на те, як шукачі збирали ефір. Не схоже навіть на те, як Рей змушував ефір текти по лініях.

Це було грубо. Жорстко. Наче хтось розпанахав живу плоть світу й запустив руку просто в потік.

Дівчинка зблідла. Зовсім трохи. Обличчя стало білішим. Губи стиснулися ще сильніше. Але жінка в білому вже повела рукою, спрямовуючи потік у хвору дитину.

І хлопчик різко вдихнув.

Судома пройшла його тілом — і відпустила. Він сіпнувся, закашлявся, а тоді розплющив очі.

Мати скрикнула. Хтось у натовпі ахнув. Хтось упав на коліна.

— Диво… — видихнув старий поруч.

— Богиня…

— Свята Мати…

Люди опускалися на коліна один за одним. Алія не ворухнулася й дивилася лише на дівчинку.

Та стояла так само рівно. І тільки кров тонкою цівкою повільно текла в неї з носа.

Один із сірих одразу ступив ближче, ніби чекав цього заздалегідь, і загородив дівчинку від натовпу.

І Алія нарешті зрозуміла.

Не “диво”. Не “благословення”.

Живий провідник. Живий носій.

Церква не заперечувала магію. Вона просто хотіла вирвати її з рук магів, вбрати в біле й назвати дивом.

Ось навіщо їм були потрібні особливі діти. Ось навіщо забирали дівчат, які, як і вона колись, вижили після “проклятих” місць чи дотику вітру. Ось навіщо ламали їх.

Не щоб ті “чули Богиню”.

А щоб стали порожніми й слухняними.

Щоб через них можна було тягнути ефір голими руками.

Без артефактів і без магів.

Алія відчула, як до горла підкочується нудота. Ось ким вона мала стати. Порожньою оболонкою в білому, з чужою волею в голові.

Кайл стиснув її лікоть сильніше.

— Алія.

Вона ледве чутно видихнула:

— Ось навіщо.

Кайл нахмурився, спершу не зрозумів, але весь цей час уважно стежив, куди дивиться Алія. І його обличчя змінилося — він теж зрозумів.

Хлопчика вже віддали матері. Та ридала, цілувала руки “святої”, її поділ, каміння біля її ніг.

Натовп гудів, падав на коліна, тягнувся ближче. Жінка в білому підняла руки, приймаючи чуже благоговіння як належне.

А дівчинка поруч тихо, без звуку просто осіла. Як лялька, в якої перерізали нитку. Сірий підхопив її миттєво й виніс убік. Звично. Спокійно.

Ніхто в натовпі навіть не глянув у її бік. Усі дивилися лише на “диво”.

Алія — ні.

Вона дивилася туди, куди понесли дівчинку, і розуміла з крижаною ясністю: якби вона не втекла, її б так само тримали на ногах, доки не випалили б ізсередини все, що робило її нею.