Розділ 51

Сірі недовго трималися за ними.

Спочатку Алія ще чула їх: важкий тупіт копит, крики, команди, які вітер доносив уривками. Потім звуки стихли. А далі зникли зовсім. Залишився лише гул копит, рване дихання і сухий свист вітру у вухах. Вони ще довго не збавляли ходу. Добре, що коні були відпочилі й ще не втомлювалися.

Спершу мчали дорогою. Потім Азарг різко звернув убік — туди, де тракт ламався серед низьких пагорбів і розпадався на людські та звірині стежки. Там уже не можна було гнати щодуху, зате можна було зникнути.

Лише коли Кутонс лишився далеко позаду, а довкола замість дороги були саме каміння, рідкий чагарник і вітер, Азарг нарешті підняв руку.

— Досить. Ставайте.

Коні перейшли на важкий крок. Кайл ще якийсь час дослухався й озирався, потім видихнув і лише тоді послабив поводи.

— Відірвалися.

Азарг кивнув.

— Серед них немає мисливців.

Алія мовчки гладила шию Квіточки, заспокоюючи не стільки коня, скільки себе. Серце все ще билося швидко. Не від перегону — від злості. На себе. На Цица. На те, як безглуздо все сталося.

Наче відчувши це, звірятко винувато висунуло мордочку з гриви й тихо пискнуло. Кайл скоса глянув на нього.

— Навіть не починай.

Циц притис вуха.

Алія все ж не витримала:

— Це моя провина.

— Ні, — одразу відрізав Кайл, навіть не давши їй договорити.

Вона повернула голову.

— Кайле…

— Ні, — повторив він уже спокійніше. — Якби не Циц, нас би помітили на ринку. Або в коридорі. Або ще десь. Просто дурний збіг обставин.

Він знизав плечима.

— Так сталося.

Азарг коротко хмикнув:

— І, може, навіть на краще.

Вони обоє подивилися на нього.

— Тепер ми хоча б знаємо, як швидко діє церква, — спокійно сказав він. — І як швидко люди підхоплюють страх, який їм підсовують.

Кайл скривився.

— Наче раніше були сумніви.

Азарг не відповів. Лише першим спішився.

— Привал. Короткий. Коням треба перепочити.

Він уже знімав із сідла мапу. Розгорнув її просто на плоскому камені, притиснув по краях ножем і флягою. Кайл одразу підійшов. Алія — за кілька секунд, усе ще відчуваючи, як усередині ще не відпускає напруга. Циц теж зістрибнув з коня і потягнувся до неї на руки, винувато опускаючи вуха й зазираючи у вічі.

Азарг провів пальцем по карті.

— Ось тут Кутонс.

Посунув руку вище.

— Тут були ми.

Потім — далі, на північний захід.

— А ось сюди нам треба.

Кайл тихо присвиснув.

— Непогано так.

Алія дивилася на позначку.

— Скільки туди?

Азарг не став пом’якшувати:

— Якщо без сюрпризів — два тижні.

Кайл хмикнув:

— Тобто три.

— Якщо пощастить — два, — спокійно поправив Азарг.

Він провів пальцем уздовж маршруту.

— Далі їдемо обережно. І намагаємося не світити спорядженням. У церкви багато рук, очей і вух. Боюся, у них є свої плани щодо земель довкола столиці.

— Отже? — запитав Кайл.

— Отже, йдемо північніше. Старими дорогами. Через невеликі села. Менше людей — менше питань.

Він постукав пальцем по одному з відрізків.

— Але повільніше.

— І безпечніше, — тихо сказала Алія.

Азарг подивився на неї й кивнув.

— Так.

Кайл нахилився нижче над картою.

— Що між нами і цією вежею?

Азарг усміхнувся без радості.

— Якщо пощастить — бруд, дощі й злі селяни.

Палець рушив далі.

— Якщо ні — старі ефірні розломи, покинуті тракти, мертві місця і ще щось, про що Рей не встиг написати.

Кайл випрямився.

— Чудово.

Алія дивилася на карту, але думала не про дорогу.

Два тижні. Що може статися за два тижні? Занадто близько, занадто довго, занадто… багато. Особливо якщо не виходити до людей.

Вона різко відвела погляд.

Кайл помітив, як дівчина напружено дивилася на карту, але нічого не сказав. Лише кутик рота смикнувся в ледь помітній усмішці. І це чомусь роздратувало Алію.

— Отже, два тижні, — підсумував він. — І ми дізнаємося, що такого знайшов той столичний пройдисвіт.

Азарг склав карту.

— Два тижні.

Він підняв погляд на дорогу попереду.

— І добре б, щоб за цей час нас спробували зжерти лише раз чи двічі.