Розділ 49

Кімната виявилася кращою, ніж вони сподівалися. Невелика, але чиста. Три вузькі ліжка. Дерев’яний стіл. Таз із водою в кутку, ще відро поруч. І головне — міцні двері з важким засувом.

Азарг першим перевірив вікно.

— Зійде.

Кайл зачинив двері й опустив засув. Перевірив. Двічі.

Алія стояла біля столу, не знімаючи плаща.

— Я… — вона завагалася. — Можна мені першій?

Кайл одразу зрозумів. Кивнув Азаргу.

— Батьку, пішли.

Вони вже розверталися до дверей, коли вона додала:

— Я швидко.

— Не поспішай, — коротко кинув Азарг.

Вони вийшли в коридор, прикривши за собою двері. Усередині стало тихо. Алія деякий час просто стояла, прислухаючись. Потім повільно зняла плащ, повісила його на спинку ліжка.

Руки все ще пам’ятали холод води. І тепло чужої долоні. Вона швидко відкинула це відчуття, підійшла до тазу й опустила в нього руки.

Вода була теплою. Дівчина вмилася, обережно промила садна, провела пальцями по волоссю й відкинула зайві думки. Якщо доля дає можливість освіжитися — треба нею користуватися.

За дверима в таверні було не так тихо.

— …я тобі кажу, він сам винен! — долинув різкий голос.

— Винен? За що? За те, що торгував?

— За те, чим торгував!

Глухий звук удару.

Кайл напружився. Азарг навіть не повернув голови, лише трохи змістився так, щоб краще бачити коридор.

— Не втручаємося, — тихо сказав він.

— Я й не збирався, — так само тихо відповів Кайл.

Шум посилився.

— Магічна гидота! — вигукнув хтось. — Через вас усе це!

— Я просто продавав, — спробував виправдатися інший голос.

— Брешеш!

Знову удар. Кайл стиснув зуби.

— Ось і наслідки.

Азарг коротко кивнув:

— Тому завтра — без зайвих свідків.

Шум поступово стих. Когось відвели. Хтось залишився обговорювати.

— Бачив? — прошепотів Кайл. — Швидко вони…

— Їм дали привід, — спокійно відповів Азарг. — Решту вони зроблять самі.

Він постукав у двері.

— Можна?

Алія відчинила майже одразу.

Кайл ковзнув поглядом кімнатою — швидко, звично — і лише потім на неї. І відразу відвернувся.

— У коридорі весело, — сказав він.

— Що сталося? — тихо спитала вона.

— Торговця побили, — відповів Азарг. — Артефакти продавав.

Алія завмерла.

— Сильно побили? Вас не зачепили?

Кайл знизав плечима:

— Ні.

Тиша повисла на мить.

— Значить, — продовжив Азарг, — народ розбурханий. Тож не світимося.

Він глянув на Кайла.

— Завтра сам піду по їжу.

Той кивнув.

— А ми тут.

— І без фокусів, — додав він.

Кайл хмикнув:

— Звісно.

Азарг перевів погляд на Алію.

— І його тримайте при собі. Прикормили на свою голову.

Циц, ніби зрозумівши, визирнув зі складок тканини й невдоволено пискнув.

— Особливо його.

Пізніше стало тихіше. Настільки, наскільки це можливо в переповненій таверні. Крізь стіни ще долинали голоси, кроки, рідкі сплески сміху — але вже приглушено. Та й втома брала своє.

Азарг майже одразу заснув на крайньому ліжку біля дверей. Кайл обрав середнє і спочатку лежав на спині, дивлячись у стелю. Алія лягла на бік, спиною до супутників і обличчям до стіни. Деякий час було тихо.

Потім юнак тихо сказав:

— Аліє, спиш?

Вона завмерла.

— Ні.

— Я теж. Ти злякалася там? — раптом спитав він.

Вона не одразу відповіла.

— Так.

— Я теж, — так само тихо сказав він.

Вона трохи повернула голову.

— Не схоже.

Він тихо всміхнувся:

— Я просто швидше рухаюся.

— І… — він затнувся, але все ж договорив, — коли ти сказала, куди йти… я не думав.

Алія повернулася ще трохи.

— У якому сенсі?

— У тому, — він подивився на неї, — що я просто пішов. Бо ти була впевнена.

Вона опустила погляд.

— Я не була.

— Була, — тихо сказав він. — Ну, або дуже добре прикидалася.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Це теж іноді корисно.

Кайл фиркнув.

— І… — він зам’явся, але все ж сказав, — сьогодні вранці.

Вона одразу напружилася.

— Що?

— Ну, ти так різко прокинулася. Я тебе чимось образив?

Вона завмерла.

— Ні.

Він примружився в темряві.

— Точно?

— Точно. Просто мені наснився страшний сон.

Кайл кивнув.

— Гаразд.

Через кілька хвилин Алія тихо сказала:

— Кайле.

— М?

— Дякую.

Він не одразу зрозумів.

— За що?

Вона подумала.

— За те, що не питаєш більше, ніж потрібно.

Він усміхнувся.

— Я просто чекаю, поки ти сама скажеш. Вперта.

Вона тихо фиркнула.

— Ти теж.

— Я знаю.

Циц невдоволено забурмотів, ніби натякаючи, що вже час усім спати.

— На добраніч.