Розділ 45

Вода була крижаною.
Настільки, що спершу пальці просто заніміли, а потім прийшов біль — різкий, колючий, ніби в шкіру впивалися голки.

Алія не виймала рук і дивилася, як по прозорій воді розпливається тонка рожева нитка. Пальці були поранені. Нігті місцями зламані, під ними — темний бруд і кров.

Вона стиснула зуби й опустила руки глибше. Холод пік. Отже — очищав. Принаймні, їй так здавалося. Коли біль став терпимим, вона витягла руки, швидко струсила воду й притиснула їх до грудей, намагаючись зігріти диханням.

Алія підвелася з каменя й озирнулася.

Струмок біг униз схилом, гублячись серед каміння й рідкої трави. Вода була настільки прозорою, що здавалася майже невидимою.

«Значить, — вирішила дівчинка, — можна йти вздовж нього. Де вода — там і їжа».

Вона йшла повільно, уважно дивлячись під ноги. Іноді зупинялася, коли бачила щось знайоме. Підкопувала. Пальці боліли, але вже не так. Їх завжди можна було опустити в крижану воду й на мить перестати відчувати біль.

Вона знайшла корінці, схожі на ті рослини, що росли біля річки в її рідному селі. Тонкі, гіркі. Спробувала — язик звело. Вона трохи пережувала й залишилася відпочити на цьому місці, щоб перевірити, чи не отруїться. Не отруїлася. Значить — можна їсти.

Дівчинка викопала ще кілька корінців, обмила їх і вирішила взяти із собою. Біля води земля була м’якшою, і можна було копати глибше. Там вона натрапила на товстий, жорсткий корінь. Витягла. Понюхала. Різкий запах ударив у ніс. Алія скривилася, але згадала. Дім і кухню. Такий самий корінь натирала мама й додавала до тушкованих овочів.

Вона вимила корінь, витерла об тканину й обережно відкусила. Язик запекло. Але це точно була їжа. Вона з’їла все.

На другий день після своєї втечі вона зловила равликів. Спершу довго дивилася на них, коли побачила їх на листі. Потім просто розчавила каменем. Їла, не думаючи. На смак вони були майже ніякі. Але це було краще, ніж порожнеча в животі.

Потім якось помітила гніздо дрібної пташки. Воно було зовсім низько, заховане серед гілок куща, що стелився вздовж берега. У гнізді було три яйця.

Алія швидко взяла їх усіх. Одразу розбила одне об камінь і випила. Тепле. Слизька маса впала в шлунок, який озвався протяжним бурчанням. Після того, як вона з’їла всі три, стало легше.

Вона йшла далі. Так минув день. Потім ще один. Алія не знала, чи правильно йде. Але щоранку рухалася так, щоб сонце було позаду, а ввечері — перед нею.

Значить, вона йшла в одному напрямку. Принаймні, так їй здавалося — і цього було достатньо. Головне — піти якнайдалі звідти.

На третій день вона побачила дим. Спочатку — одну тонку смужку на тлі неба. Потім — ще одну. Серце дівчинки забилося швидше. Алія піднялася вище схилом й звідти побачила невелике село.

Його будинки були низькими, притиснутими до скель, схожими на присілих хижаків. Темні дахи не блищали на сонці. Двори були огороджені, але в них рухалися люди.

Дівчинка не спускалася одразу. Вона причаїлася вище серед каміння й спостерігала, намагаючись запам’ятати, де можна знайти щось корисне. Поселення було надто близько до монастиря, і Алія боялася, що місцеві одразу впізнають у ній одну з вихованок.

Коли на гори опустилася ніч, дівчинка спустилася, намагаючись рухатися тихо. Знайшла двір, де на мотузці висів дитячий, хлопчачий одяг, і стала власницею ношених штанів і сорочки. Переодяглася просто в тіні будинку. Штани були завеликі, але трималися, підперезані обривком мотузки.

Вона навіть не думала брати їжу й не стала заходити в будинки. Усе всередині кричало: не можна. Збірайся й іди геть.

Дівчинка повернулася на місце спостереження над селом, сховалася, повечеряла залишками корінців і задрімала на кілька годин. Прокинулася, тремтячи, перед самим світанком і рушила далі ще до того, як мешканці вийшли з домівок.

Чим далі вона йшла, тим дивнішим ставало довкола.

Спершу були дрібні знаки. Птахів стало менше, їхні голоси майже зникли. А потім вони зникли зовсім.

Вітер став нерівним, то сильно пригинав траву на схилах, то майже зникав.

Алія йшла повільніше, прислухаючись до світу, але не розуміла, що саме відбувається.

Ближче до вечора вона підійшла до скелястого уступу, що нависав над струмком, який служив їй орієнтиром. Дівчинка вирішила піднятися на нього й оглянути околиці.

Згори відкривався вид на кам’янистий схил, яким вона рухалася, і на долину за скелею.

Долина була дивною. Трава там була темнішою. Не зеленішою — саме темнішою. Дерева були рідкісними. А ті, що стояли, стирчали скрученими силуетами.

А в центрі височіло воно.

Спочатку було незрозуміло, що це. Чи то камінь, що набув форми дерева, чи гігантське дерево, яке витягло всі соки з долини, щоб вирости таким великим.

Алія примружилася — і тоді побачила рух. Не гілки на вітрі, а щось, що стелилося по землі, повзло до центру, пригинаючи траву.

Придивившись, вона помітила подібне з різних боків. Ніби це було рибалка, що закинув сіті й тепер стягував їх до себе.

Алія відчула, як холод пробіг по спині.

Вітер поруч здригнувся, майже завив — і стих.

Дівчинка не відводила погляду — і тоді помітила вхід у долину, а поруч із ним людські фігури в сірому. Вони час від часу рухалися, намагаючись охопити поглядом і підходи до долини, і те, що відбувалося всередині.

Охорона.

Один із них необережно зайшов у долину — і просто в неї на очах із трави піднялося щось, схоже на гігантську змію або мотузку. Воно швидко обвило ногу людини й потягло її до центру, до дерева.

Інші кинулися на допомогу, схопили товариша й потягли назад. Схоже, їм вдалося врятувати його — він втратив лише чобіт.

Алія повільно відступила від краю, радіючи, що вона не там унизу.

Це місце не випадкове. Воно під охороною церкви.

І краще їй триматися від нього подалі.

Якщо його охороняють — значить, знають, що тут відбувається. І не намагаються це зупинити.