Розділ 44

Пульс збився ще раз. А потім почав бити частіше, гучніше, швидше. Наче всередині щось не витримало.

Алія зробила ще крок уперед, ігноруючи те, як корені навколо знову кинулися до неї. Азарг швидко перехопив ініціативу, роздмухавши вогонь на імпровізованому смолоскипі й відганяючи найшвидших.

— Слухай мене, — тихо сказала вона, не відводячи погляду від тріщини. — Я не знаю, хто ти. Але ти не цей монстр.

Кайл стиснув зуби:

— Аліє…

— Зачекай.

Її голос став твердішим.

— Ти не це, — повторила вона. — Воно тримає тебе. Використовує. Але ти — не воно. Дозволь нам звільнити тебе.

Пульс знову пропустив удар. Тріщина здригнулася й розкрилася трохи ширше. Усередині на мить показався той самий темний силует — але цього разу він ворухнувся.

Азарг видихнув:

— Працює.

Але разом із цим змінилося й інше. Корені більше не просто повзли, як змії. Вони почали бити. Різко. Швидко. Люто. Кидаючись у сліпій люті. Зачіпаючи одне одного.

Наче сама істота намагалася змусити їх замовкнути. Відволікти.

Кайл відбив один удар, другий — і гаркнув:

— Швидше!

Алія не озирнулася.

— Ти відчуваєш нас, — сказала вона вже голосніше. — Значить, ти ще там. Значить, ти можеш обрати свободу.

Удари сипалися один за одним. Пульсували, як барабани, що вона чула в Халстоні, коли карадрімські купці святкували. Цей ритм був сильним, болісним і безжальним.

Тріщина розкрилася ще ширше. І тепер було видно краще.

І так — це була людина. Або те, що від неї залишилося. Скручена, вросла в цю масу, обплетена жилами. Але очі були живі.

І в цю мить вони відкрилися.

Кайл завмер:

— Чорт… він справді живий.

Алія зробила ще крок ближче.

— Ти мене чуєш?

Тіло в центрі слабо здригнулося. І в ту ж секунду корені навколо завмерли. Лише на мить — наче втратили команду.

Алія різко вдихнула й сказала майже пошепки:

— Відпусти.

Пульс забився слабше. І раптом — різкий, рваний удар. Тріщина розкрилася ширше. І разом із цим по всіх жилах пройшла хвиля.

Кайл зрозумів першим:

— Зараз!

Він рвонув уперед. Азарг — одразу за ним. Вогонь у його руці спалахнув яскравіше, коли він з силою втиснув головню прямо в розкриту тріщину. Кайл ударив слідом. Кинджал увійшов по руків’я.

Пульс зупинився.

Тиша стала абсолютною.

А потім — усе вибухнуло.

Жили почали рватися одночасно всюди. Зеленкувата рідина з них уже вкрила всю підлогу. Корені навколо здригалися в повному хаосі, натикаючись одне на одного. Корчилися. Розпадалися й висихали.

Алія відсахнулася:

— Назад!

Кайл висмикнув кинджал і схопив її за руку.

— Біжимо!

Азарг уже відступав, намагаючись не впасти на слизькій поверхні. Підлога й стіни вкривалися дрібними тріщинами. Те, що тримало цей організм разом, вмирало — залишаючи по собі лише агонію.

Вони бігли тунелем назад. Алія відчувала, як разом із ними мчить вітер, прагнучи вирватися назовні.

Жили тьмяніли. Світло в тунелі гасло. Десь позаду пролунав звук — не пульс, не гул, а щось інше. Протяжний, останній видих. Клітка стала порожньою.

Алія відчула майже шквальний порив, який фізично штовхнув їх у спини:

— Швидше!

Попереду з’явилося тьмяне сіре світло. Вихід.

Кайл рвонув першим, виштовхуючи її назовні. Азарг — слідом. І тієї ж миті за їхніми спинами провал обвалився. Земля зімкнулася.

Тиша повернулася різко. Жива. Справжня. Із рипінням віконниць, старих дощок, шумом листя.

Вони зупинилися лише за кілька кроків. Кайл зігнувся, важко дихаючи.

— Скажіть, що це все закінчилося.

Азарг озирнувся назад. Там, де був вхід, тепер була лише нерівна, осіла земля. Без руху.

Він повільно кивнув:

— Закінчилося.

Алія стояла трохи осторонь і дивилася на це місце.

— Не зовсім, — тихо сказала вона.

Вони обидва подивилися на неї.

Дівчина провела рукою в повітрі, відчуваючи під пальцями подих вітру. Вільного й чистого. Але…

Вона насупилася.

— Його більше немає, — сказала вона. — Того, хто був усередині.

Вітер більше не опирався. Не рвався. Не бився. Він був… порожнім.

Алія повільно опустила руку.

— Але це не кінець, — додала вона тихіше.

Кайл випрямився, все ще важко дихаючи:

— У сенсі?

Вона подивилася туди, де земля зімкнулася.

— Це не могло з’явитися само.

Азарг примружився:

— Думаєш, хтось це зробив?

Алія похитала головою.

— Не знаю.

Вона знову глянула на осілу землю.

— Але рік тому тут нічого подібного не було. Люди ж жили спокійно.

Кайл насупився:

— Думаєш, воно з’явилося швидко?

Алія повільно кивнула.

— Занадто швидко.

Вітер ковзнув між ними — нерівний, рваний.

— Я не знаю. Але я знаю, що це не перше.

І додала тихіше:

— І боюся… не єдине. Я вже бачила щось подібне…