Розділ 42

Тунель розширився різко, ніби їх виштовхнуло з вузького горла в щось значно більше.

Світло посилилося.

Зеленкувате сяйво більше не жевріло тут і там тонкими прожилками — воно стало суцільним — живим і дихаючим. Стіни тут уже не нагадували камінь. Вони виглядали м’якшими, ніби натягнута тканина, під якою щось постійно рухалося.

І це був звук пульсу гігантської істоти. Тепер він був не десь попереду. Він був усюди.

Кожен удар віддавався вібрацією крізь підлогу і стіни. Глухо. Важко. Наче сам простір навколо них стискався і розтискався.

Алія зупинилася першою.

— Не рухайтесь, — прошепотіла вона.

Але вони й так уже завмерли.

Перед ними відкривалася порожнина. Величезна. Нерівна, ніби вигризена зсередини. Усі ті прожилки, якими вони йшли, сходилися саме сюди — впліталися, перепліталися між собою і тягнулися до центру.

А там…

Кайл тихо видихнув крізь зуби:

— Дідько… що це?

У центрі пульсувало потовщення. Не зовсім куля. Не зовсім серце. Занадто велике. Занадто неправильне.

Воно виглядало як сплетений вузол із деревної кори й тваринної тканини. Згусток переплетених коренів, судин і тієї самої зеленої маси, що світилася зсередини. Його поверхня повільно стискалася й розтискалася, проганяючи жилами густу, темно-зелену рідину.

Кожен удар супроводжувався тим самим звуком.

Поштовх. Тягучий гул. Перетікання.

Алія відчула, як у неї збилося дихання.

— Воно живе, — сказала вона майже беззвучно.

— Та вже дякую, — тихо кинув Кайл, не зводячи очей із центру. — Це ми вже зрозуміли.

Але він теж не рухався. Бо те, що вони бачили навколо, приголомшило їх.

Це була не просто порожнина. По краях, там, де стіни переходили в підлогу, лежали рештки — висохлі й виплюнуті цією істотою. Кістки, клапті одягу, шерсть. Те, що не пішло далі. Те, що виявилося «зайвим».

Азарг, раптом осиплим голосом, сказав:

— Схоже, це серце цієї істоти.

Пульс став сильнішим і швидшим. Наче їхню присутність відчули й усвідомили.

Алія різко підняла голову.

— Воно знає.

Кайл смикнувся:

— Що?

— Воно знає, що ми тут.

І ніби у відповідь пульс збився. На мить. А потім — вдарив сильніше. Усі прожилки навколо почали рухатися швидше. Потоки всередині прискорилися.

— Назад? — швидко спитав Кайл.

— Ні, — одразу відповіла Алія.

І сама не одразу зрозуміла, чому.

Але вітер… Він був тут. Слабкий і зламаний, але тепер їй здавалося, що вона може доторкнутися до нього, попросити, спрямувати.

Алія зробила крок уперед.

Кайл одразу схопив її за руку:

— Ти що робиш?!

— Слухаю, — різко відповіла вона.

Її погляд був прикутий до цього вузла.

— Воно не просто жере.

Вона зробила ще крок ближче.

— Воно збирає.

Азарг насупився:

— Що збирає?

Алія ковтнула.

— Ефір.

Тиша на мить стала абсолютною. Навіть пульс ніби пішов углиб. Кайл повільно видихнув:

— Хочеш сказати, ця тварюка…

— …не просто виросла, — закінчила вона. — Її змінив вітер. Вона теж його породження, як той птах.

Пульс знову вдарив. Сильніше. І цього разу їм здалося, що на нього щось відгукнулося десь під їхніми ногами.

Кайл різко підняв голову:

— Оце мені вже зовсім не подобається.

Підлога знову здригнулася. Наче щось усередині прийшло в рух.

Алія раптом зрозуміла.

— Колись це було дерево.

— Що?

Вона не відривала погляду від центру.

— А тепер це те, чим воно стало.

І в цю мить поверхня «серця» здригнулася інакше. Не стиснулася, як людське серце, а розкрилася. Зовсім трохи. На ній з’явилася тріщина. І зсередини на мить показалося щось темне.

Кайл видихнув:

— Скажи, що мені здалося.

Алія повільно похитала головою.

— Ні. Нам точно не здалося.

І пошепки:

— Це ще не все.

«Пульс» ударив іще раз. Ще сильніше — ніби прокладаючи шлях тому, що вже раз визирнуло назовні. Ніби відповідаючи на власний поклик.