Розділ 41

Чим далі вони йшли, тим гучнішим ставав звук, набираючи в собі певний ритм. Спершу він здавався просто шумом, але згодом розпався на окремі удари з паузами. Наче десь глибоко капала вода. Та що далі вони просувалися, то ясніше ставало: це не краплі.

Це був пульс.

Глухий. Повільний. З проміжками.

І між цими поштовхами — протяжний, в’язкий гул. Наче щось щільне проштовхували вузьким проходом.

Алія йшла повільно, майже навпомацки. Очі вже звикли до зеленкуватого світла, але воно все одно викривлювалося, ламалося на нерівних поверхнях стін.

Світні зелені прожилки ставали ширшими. Їх було дедалі більше. Вони вже не просто тягнулися по каменю — вони випирали, мов канати, занурюючись углиб стін.

— Чуєте? — тихо спитала вона.

— На жаль, так, — відповів Кайл. — І мені це зовсім не подобається.

Азарг нічого не сказав. Він ішов попереду й уважно вдивлявся в тунель.

— Стійте, — раптом напружено промовив він, звертаючи їхню увагу на щось у стіні.

Вони зупинилися. Спершу Алія не зрозуміла, що саме він побачив. Потім помітила. В одній із прожилок було щось темне. Невелика пляма.

Вона підійшла ближче і завмерла.

Це був птах. Звичайний дрібний лісовий птах. Майже цілий — якщо не зважати на те, що його тіло було втиснуте всередину цієї зеленої жили. Наче сама стіна його поглинула.

Його крило ледь тремтіло. Ще живий? Чи це лише здавалося через рух усередині?

Алія повільно простягнула руку — і зупинилася, не торкнувшись. Усередині прожилки пройшов поштовх. Тіло птаха смикнулося і змістилося глибше. Наче його потягли далі цією живою трубою.

Після цього пролунав той самий звук, який вони вже чули. Глухий. Тягучий.

Кайл тихо видихнув:

— Гидота…

— Так, — перебила Алія, не відводячи погляду. — Воно так живиться.

Вони рушили далі. Тепер швидше. Бо зупинитися означало дивитися на ці зелені жили і на те, що було всередині. Темні плями з’являлися то тут, то там. Але якщо рухатися швидко, очі не встигали розрізнити, що саме рухається в цих каналах.

Та що далі вони йшли, то важче було не помічати.

Наступна знахідка була більшою за птаха. Білка. Стиснута, перекручена, ніби її втягнули всередину, не даючи вирватися. Хутро потемніло, місцями було стерте й вирване.

І знову — рух. Поштовх. Огидний звук. Рідина всередині жили здригнулася і потягла рештки гризуна далі.

Алія відчула, як Циц ще щільніше притиснувся до неї, дрібно тремтячи всім тільцем.

Кайл стиснув зуби.

— Здається, ось чому нам так не хотілося йти в той ліс. Аліє, ти казала, що він ніби порожній…

— Бо, схоже, воно вже зжерло там усе й узялося за людей, — закінчив Азарг.

Тиша після цих слів стала ще густішою.

Вони йшли далі. Після звуків з’явився запах. Спершу ледь відчутний. Потім виразніший. Теплий, солодкуватий, липкий запах розкладу, змішаний із сирістю землі.

Алія ковтнула.

— Не зупиняйтеся, — тихо сказала вона.

Але сама сповільнилася. Бо далі в стіні було щось значно більше.

Вовк.

Розірване тіло застрягло одразу в кількох прожилках. Наче його розтягували в різні боки, доки він не розірвався.

В одній із жил була голова звіра. Очі розплющені. Порожні, сліпо втуплені вперед, із застиглим жахом. І навіть зараз, коли вони дивилися, ця жила здригнулася — і голова повільно зсунулася.

Глибше.

Кайл відвернувся першим.

— Дідько… Вони не просто тягнуть їх кудись далі, — прошепотів він. — Вони їх переробляють.

Азарг кивнув.

— Як дерево воду. Тільки замість води — це.

Звук став гучнішим. Ближчим. Ритм прискорився. Наче вони наближалися до місця, де сходилися всі ці потоки. Кожна жила тягнула по собі “їжу”, поступово перетравлюючи й проштовхуючи залишки вперед. До центрального “шлунка” цього чудовиська.

А потім вони побачили людину.

Алія зупинилася так різко, що Кайл ледь не врізався в неї.

— Не треба, — одразу сказав він, помітивши, на що вона дивиться. — Ходімо далі.

Тіло було майже невпізнаваним. Занадто довго воно вже було тут. Занадто глибоко.

Одяг розійшовся, влився в цю зелену мережу. Шкіра втратила барву. Місцями її вже не було — вона зійшла, розчинилася. Це вже була не людина, а її тінь, випита, висмоктана чудовиськом.

І все це — повільно рухалося всередині каналів кудись углиб. Далі. Туди, де…

Алія різко відвернулася.

— Мабуть, це один із зниклих мешканців села, — тихо сказала вона.

Ніхто не відповів. Та й ні Кайл, ні Азарг не могли цього ні підтвердити, ні заперечити.

Звук попереду став ще сильнішим. Тепер він був не просто чутний. Він відчувався в грудях вібрацією. Як чужий пульс.

Алія повільно підняла погляд. Тунель попереду розширювався, стіни розходилися. Прожилки сходилися в одному місці, стаючи ще товстішими й яскравішими. А рідина в них рухалася швидше.

Вона зробила крок уперед і прошепотіла:

— Там…

Кайл подивився туди ж.

— Так.

Азарг міцніше стиснув тліюче поліно.

— Схоже, ми знайшли, куди воно все це тягне.

До знайомого вже гулу додався ще один звук. Удар. Ще один. Тепер він звучав майже як серце.

Алія видихнула:

— Центр.

І вперше за весь цей час вона відчула, як вітер здригнувся. Наче сіпнувся в путах, в останній надії.