Розділ 39

Корінь почав рухатися. Не різко — спершу майже ліниво, ніби намацуючи простір перед собою. А потім — ударив. Хльоснув, мов батіг, перевіряючи їхню спритність.

Кайл встиг відштовхнути Алію вбік. Лезо в його руці блиснуло тієї ж миті. Він колов просто в центр темного стовбура, намагаючись знайти слабке місце. Метал входив надто легко — ніби він різав якусь пористу масу, а не дерев’яний корінь.

Наступної миті рослина смикнулася назад, вислизаючи з-під удару. На місці проколу лишилася темна, майже чорна рідина, помітна у світлі імпровізованого смолоскипа, але вона не текла — просто вбиралася в землю.

— Не подобається йому, — видихнув Кайл.

— Це не «він», — тихо сказала Алія. — Це більше схоже на мережу.

У цю мить земля довкола пішла хвилею, випускаючи не один, а одразу кілька таких «коренів».

Вони не били навмання — діяли разом, підбираючись до юнака.

— Кайле! — різко попередила Алія. — Не стій!

Але він уже рухався до неї. Схопив за зап’ястя й потягнув геть, виводячи з місця, куди сходилися удари.

Ще один корінь — і ще один удар, уже збоку.

Кайл розвернувся і цього разу вдарив сильніше — лезо зрізало верхівку кореня. Відтятий шматок упав на землю, продовжуючи смикатися.

Алія різко вдихнула.
— Не давай їм торкатися тебе!

— Та вже зрозумів!

З іншого боку Азарг діяв інакше. Він не бив — він палив. Головешка в його руці описала дугу — і коли один із коренів вирвався із землі, він просто притиснув до нього вогонь. Тут реакція була зовсім іншою. Корінь різко відсахнувся й стиснувся, ніби від болю.

— Вогонь їм шкодить! — гукнув Азарг.

Кайл оскалився.
— Тоді тримаємося ближче до тебе!

Земля знову здійнялася. Але тепер Алія почала відчувати більше. Чіткіше. Глибше.

— Стій! — різко сказала вона.

Кайл завмер.
— Куди?

Вона на мить заплющила очі. І слухала — вже не тільки вітер.

— Вони йдуть знизу… по колу.
— Не нападають одразу. Спершу хочуть перекрити вихід, оточити.

Кайл стиснув зуби.
— Чудово. Значить, виходимо з кола.

— Не туди! — різко сказала вона, схопивши його за руку й розвертаючи в інший бік.

І тієї ж миті земля там, куди він хотів ступити, розірвалася — і корінь вдарив у порожнечу.

Кайл хапнув ротом повітря.
— Веди.

Азарг просто кивнув.

Уперше він вирішив іти саме за нею. Без вагань. Без запитань.

Алія рушила вперед, зосереджено прислухаючись до своїх відчуттів. Намагаючись виправдати довіру, яку їй щойно дали.

Не поспішати. Не метушитися. Діяти точно.

Вона відчувала, де земля «порожня». Де під нею нічого немає.

— Тут…
— Тепер туди…
— Стійте!

Корінь вирвався просто перед ними.

Кайл ударив, намагаючись збити траєкторію. Азарг припік корінь і одразу відступив, щоб той не вибив палаюче поліно з його рук.

Вони рухалися втрьох, ніби робили це не вперше.

Але земля не відступала. Навпаки. Чим далі від дому — тим гірше.

— Їх тут більше, — прошепотіла Алія.

Кайл видихнув:
— Тобто ми біжимо прямо до них?

Вона різко похитала головою.
— Ні. Ми йдемо туди, звідки вони виходять.

Азарг насупився.
— Навіщо?

Алія розплющила очі.
— Бо там є вхід.

Кайл коротко всміхнувся.
— Звісно. Чому б і ні.

Він зручніше перехопив кинджал.
— Тоді швидше.

Земля попереду вже не просто була нерівною. Вона дихала. Повільно. Глибоко. Наче під нею прокидалося щось велике. Наче ці корені — лише частини його тіла.

І вперше за весь час вітер усе ж озвався — слабко, але достатньо, щоб Алія завмерла на мить.

— Вони не просто тут, — прошепотіла вона, дивлячись уперед. Туди, де земля починала провалюватися.
— Ні. Це не вони.

Кайл і Азарг зупинилися поруч, навіть не намагаючись відступити.

Попереду, в темряві, чорнів провал у землі.

Здавалося, це паща того багаторукого чудовиська, що простягло до них свої відростки.

— …оце вже виглядає зовсім кепсько, — тихо сказав Кайл.

Алія не відповіла. Вона дивилася в провал і відчувала не вітер.

Щось глибше. Важче.

Щось, що тиснуло. Придушувало волю. Те саме відчуття, як тоді, у підвалі монастиря — коли хотілося вирватися, розірвати це.

Земля. Вона жила. І кликала.

Алія зробила крок уперед.

Кайл різко схопив її за руку.
— Стій. Ти куди?

Вона не відводила погляду від темряви.
— Там центр.

— Центр чого? — різко кинув він.

Алія ковтнула.
— Їх.

Земля під ногами здригнулася сильніше. Позаду пролунав звук — одразу кілька коренів прорвали поверхню, перекриваючи шлях назад.

Азарг коротко видихнув:
— Нас відрізають.

Кайл озирнувся, оцінив відстань, стиснув зуби.
— Чудово.

Він знову подивився на провал, потім — на Алію.
— Скажи, що там безпечніше, ніж позаду.

Алія повільно похитала головою.
— Ні. Але тільки там ми зможемо з цим впоратися.

Корені за їхніми спинами піднялися вище й рушили до них. Надто швидко. Надто близько.

Кайл видихнув крізь зуби й перехопив кинджал.
— Тоді в нас немає вибору.

І ступив першим у темряву. 

Алія затрималася на мить. Якщо вони залишаться зовні — не впораються. Можуть повернутися в село… але тоді приведуть це за собою. Те, що вже прорило ходи під кожною хатою.

Повернутися — означає приректи інших. Вона стиснула руки й пішла слідом. Бо знала: зовні вони лише тікають.  А всередині — можливо, є відповідь.

І причина, чому тут мовчить вітер.