Розділ 32

Холод прийшов раніше ніж голос.

Він завжди з’являвся першим.

Спочатку — протяг. Тонкий, майже непомітний. Він пробирався під тонку ковдру, торкався щік, рук, шиї. Змушував тіло стискатися, шукати тепло там, де його не було.

А потім — голос.

— Встати.

Різкий. Чіткий. Без крику, але від нього все одно хотілося здригнутися.

Алія розплющила очі.

Сіра стеля. Камінь. Жодних прикрас. Жодних тріщин, за які можна було б зачепитися поглядом. Та сама картина, що й щодня.

Залою вже рухалися тіні. Дівчата піднімалися з ліжок — вузьких, кам’яних, із тонкими матрацами, які не рятували ні від холоду, ні від твердості.

Їх було близько двадцяти. Іноді ставало менше, іноді більше.

Ніхто не говорив. Не можна. Заборонено. Перше слово належало Богині-Матері.

Алія сіла, відчуваючи, як холод проходить крізь ступні, коли ті торкаються підлоги. Поруч хтось тремтів. Тихо. Майже непомітно.

— Швидше, — сказала сестра.

Вона стояла біля входу. У чорному. Руки сховані в рукавах. Обличчя — порожнє.

Алія підвелася, тремтячи всім тілом у легкій простій нічній сорочці з небіленого полотна.

Усі дівчата вишикувалися в ряд. Голови опущені. Руки складені.

— Молитва.

І вони опустилися на коліна. Камінь був холодний. Завжди.

Слова йшли самі. Їх не треба було згадувати. Вони були вбиті в їхні голови й пам’ять. Вбиті так глибоко, що інколи здавалося, що вони звучать самі, навіть якщо мовчиш.

— Мати, всевідаюча…

Голоси тихі. Рівні. Без інтонації. Без емоцій. Без запитань. Алія говорила разом з усіма. Не думаючи. Так було простіше. Бо якщо думати — ставало боляче.

***

Ім’я забрали в перший же день.

— Ти більше не Алія.

Тоді вона не зрозуміла.

— А як мене будуть звати?

Сестра подивилася на неї.

— Тебе будуть звати так, як належить. Послушниця.

Спочатку це здавалося грою. Потім — звичкою. Коли тебе не кличуть на ім’я, ти перестаєш на нього відгукуватися. А потім починаєш забувати, яким воно було.

***

Після молитви був обряд умивання, а потім — робота. Щодня. Підлоги. Камінь. Вода холодна. Руки швидко червоніють, потім німіють. Улітку підлоги змінювалися городами. І це навіть здавалося чимось приємним. Але літо в кам’яних чертогах Церкви закінчувалося швидко, і послушниці поверталися назад до кам’яних підлог монастиря.

Алія терла кам’яну плиту, дивлячись на відображення у воді. І не відразу зрозуміла, що не впізнає себе. Коротко обстрижене волосся. Надто великі очі. Худе обличчя.

— Швидше.

Сестра пройшла повз, навіть не глянувши. Алія прискорилася.

Поруч одна з дівчат забарилася. Зовсім трохи. Ганчірка вислизнула з її пальців із гучним «ляск» у тиші кам’яної зали.

Сестра зупинилася.

— Підійми.

Дівчина потягнулася. Рука її тремтіла від холоду, страху чи недоїдання. Але надто помітно для жінки в сірому.

— Ти не стараєшся.

— Я… — вона не договорила.

Різкий удар по губах. Не сильний. Але достатній, щоб вона замовкла.

— Послух — це основа, — рівно сказала сестра.

Дівчина кивнула.

— Так, сестро.

Алія не підняла голови й продовжувала терти кам’яні плити. Не можна. Якщо дивишся — можуть покарати. Якщо не дивишся — можуть не звернути уваги. Вона вирішила не дивитися.

***

Годували їх зазвичай двічі на день. Іноді тричі, але лише тоді, коли день був «вдалим».

Зернова юшка, каша, вода. Рідко — щось інше. Відчуття голоду було постійним. Воно стало невід’ємною частиною життя. Воно стало її фоном. Як і холод. Як і молитва.

Спочатку, коли Алія тільки стала новою мешканкою кам’яних залів, воно ще заважало, змушувало звертати на себе увагу. А потім зникло, залишивши після себе гризучу порожнечу всередині. Таку ж, яка оселилася в її голові, де колись були думки про дім, матір, своє ім’я.

Вночі було найгірше. Порожнеча не давала заснути. Хотілося наповнити її бодай чимось. Алія лежала, втупившись у стелю, і намагалася згадати інше життя.

Іноді виходило. Іноді — ні. І тоді ставало страшно. Бо якщо ти не пам’ятаєш, ким був…

…то хто ти зараз?

Вона стискала пальці під ковдрою. Тихо й непомітно. Наче це могло втримати щось усередині.

Але одного разу прийшло те, що заповнило ту порожнечу.

Вітер з’явився не одразу. Спершу повернулося забуте відчуття. Те, що колись було в дівчинці. Тонке. Майже забуте.

Вона відчула його вночі. Крізь камінь. Крізь стіни.

Алія завмерла, не рухаючись. Слухаючи. Він був слабкий і зламаний. Але живий.

Як і вона сама.

Дівчинка заплющила очі й уперше за довгий час усміхнулася.

Ледь-ледь.

***

— Послушнице.

Голос вирвав її зі сну. Сестра стояла біля ліжка.

— Встань.

Вона підкорилася.

— Ти працюватимеш окремо.

Серце здригнулося. Окремо — це погано.

— Чому?

Слова зірвалися самі. Помилка. Сестра подивилася на неї.

— Бо ти ставиш запитання. Це потрібно виправити.

Холод раптом посилився. Сестра розвернулася.

— Ходімо.

Алія зробила крок і раптом знову відчула вітер, що кликав за собою й приносив запах свіжої трави з відкритих луків.

Сестра навіть не озирнулася, очікуючи мовчазної покори, бо всі завжди йшли.