Розділ 25

Діти замовкли не відразу.

Спершу просто один обернувся. Потім другий. Потім хтось штовхнув сусіда — і шум почав стихати, наче вітер раптом ущух у траві.

— Дивись…

Дорогою до села в’їжджала процесія.

Сірі плащі. Коні йшли повільно, рівно, не здіймаючи пилу, ніби й вони розуміли, куди прямують.

А за ними — чорна карета.

Гладка, без вікон збоку. Лише вузька щілина спереду. Вона здавалася надто важкою для цієї дороги. Надто чужою для цього місця.

Діти перестали гратися.

Тепер вони просто дивилися.

Хтось пошепки сказав:

— Церква…

І цього було достатньо.

Дорослі почали виходити з хат. Обережно. Без зайвих слів. Хтось знімав головний убір. Хтось опускався навколішки й шепотів слова молитви.

Процесія зупинилася в самому центрі.

На мить стало зовсім тихо.

Потім збоку відчинилися дверцята. Звідти вийшла жінка в чорному. Довга сукня, строгий крій. Руки сховані в рукавах. Обличчя — спокійне, майже безвиразне.

Вона оглянула село.

Наче шукала щось конкретне. І, здається, знайшла.

— Тут, — тихо сказала вона.

Один зі служок підійшов ближче.

— Так, сестро.

— Це вона?

— Нам вказали саме на цей дім.

Жінка кивнула.

— Приведіть.

Двері в дім відчинилися майже одразу. Наче вони тільки й чекали. На порозі з’явилася жінка — проста, у вицвілому платку. Руки тремтіли.

Вона не сперечалася. Не ставила запитань. Лише кивнула. І пішла всередину.

Алія тоді сиділа на підлозі біля вікна. Вона чула шум надворі й спершу не звернула уваги.

Потім у домі стало тихо. Надто тихо. Ні скрипу прядки, ні стукоту мисок на кухні. А за вікном зник звичний сільський гомін.

Вона визирнула у вікно й одразу побачила карету.

Чорну.

— Мамо?

Голос прозвучав легко, майже весело. Вона не боялася.

Мати зайшла до кімнати. На її обличчі було якесь дивне вираження, якому донька не могла дати назви. Не злість. Не страх. Щось між ними. І ще — покора.

— Ходімо, — сказала вона.

— Куди?

— Вставай.

Алія насупилася, але підвелася. Цікавість виявилася сильнішою.

Вона ступила до дверей.

Надворі було надто багато людей. І всі дивилися. Не на карету — на неї.

Алія сповільнилася.

— Мамо…

Але мати вже тримала її за плече.

Міцніше, ніж зазвичай, підводячи доньку до жінки в чорному, що застигла біля карети.

— Це вона.

Жінка стояла нерухомо. Коли Алія підійшла ближче, та ледь нахилила голову, розглядаючи її.

Довго.

Надто довго.

Алія насупилася.

— Що?

Жінка не відповіла. Лише простягнула руку.

— Іди сюди.

Алія подивилася на матір.

Та кивнула. Надто швидко. Надто різко.

Алія не зрозуміла, чого від неї хочуть, але підійшла.

Рука жінки зімкнулася на її пальцях.

Алія смикнулася.

— Болить!

— Звикнеш, — спокійно відповіла та.

І повела до карети.

— Мамо!

Вона озирнулася.

Мати стояла на місці й просто дивилася. Лише дивилася.

Алія завмерла.

— Я скоро повернуся?

Відповіді не було.

Дверцята карети зачинилися, ніби відрізавши дівчинку від усього, що вона знала.

Зовні все зникло. Шум. Світло. Голоси. Залишилися лише темрява і незвичний запах ладану.

Навпроти сиділа жінка в сірій глухій сукні до п’ят і темній накинутій на голову накидці. Складені руки. Заплющені очі. Її губи ледь помітно рухалися в молитві.

Її обличчя було спокійним і холодним.

Алія дивилася на неї.

— Куди ми їдемо?

Жінка не відповіла.

Та, що сиділа поруч із Алією, міцно стискала її пальці, не даючи відсмикнути руку.

— Болить, — тихо сказала Алія.

— Це нічого, — відповіла жінка. — Скоро буде гірше.

Алія насупилася.

— Я хочу до мами.

— У тебе більше немає матері. Та, що була — залишилася там. У тебе буде нова мати. Та, якій служать усі.

Алія завмерла.

— Чому? Чому я не можу повернутися до своєї мами?

Жінка подивилася на неї.

І вперше в її погляді з’явилося щось живе.

— Бо тебе обрали.

Молитва навпроти стихла. Жінка в сірому розплющила очі й подивилася на Алію.

Так, ніби бачила не дитину.

А інструмент.

— Нам вказали на тебе, — сказала вона тихо.

Голос був рівний. Без емоцій.

— Хто?

— Та, що бачить.

Пауза.

— Ти була у вітрі.

Алія не відповіла.

Але її пальці мимоволі стиснулися.

Спогад виринув сам. Шум, вітер, що жбурляв в обличчя гострі піщинки, світло, біль і ще щось. Дивне й живе.

— Ти вижила, — продовжила жінка. — Отже, ти придатна.

— Для чого?

Жінка трохи схилила голову.

— Для служіння.

Карета рушила.

М’яко.

Але від цього стало тільки гірше.

Бо тепер було ясно: вони від’їжджають.

— Вітер змінює людей, — сказала жінка в сірому. — Але не всіх.

Вона уважно дивилася на Алію.

— Більшість помирає.

Пауза.

— Але деяких відзначає сама Мати, щоб вони служили їй.

Алія стиснула зуби.

— Я не хочу.

Жінка не змінила виразу обличчя.

— Це не має значення.

— Ні!

Рука на її пальцях стиснулася сильніше.

— Хочеш, — повторила жінка в чорному.

— Бо іншого в тебе не буде.

Карета хитнулася.

Ззовні почувся скрип коліс.

Алія відвернулася й втупилася в темну стінку карети. Крізь вузьку щілину спереду падав один-єдиний промінь світла, вихоплюючи дрібний пил, що кружляв над плечем і темною накидкою жінки.

Дівчинка намагалася не плакати.

— Таких, як ти, небагато, — продовжила жінка в сірому. — Ми збираємо вас.

— Навіщо?

— Щоб ви служили.

— Кому?

Жінка ледь усміхнулася.