Розділ 23

Проходу більше не було.

Кайл стояв біля заростей колючок, де ще недавно була стежка, і з недовірою дивився на переплетене гілля. Воно здавалося щільнішим, ніж раніше. Живішим. Наче саме вирішило більше нікого не пропускати.

Він ступив уперед і спробував розсунути їх рукою.

Колючки не піддалися.

Він насупився і натиснув сильніше.

Гілки раптом різко вдарили у відповідь, подряпавши шкіру.

— Та що за…

Кайл відсмикнув руку.

— Я ж казав, — спокійно мовив Рей за його спиною. — Просто так тепер не увійти й не вийти.

Кайл обернувся.

— Чудово. Вхід закрили. А вихід, я так розумію, не передбачений?

Рей трохи схилив голову, ніби до чогось дослухаючись.

— Передбачений.

Він зробив кілька кроків уперед і зупинився біля заростей.

Алія підійшла ближче, відчуваючи, як усередині знову підіймається те саме відчуття. Вітер тут був… іншим. Він не кликав. Не тягнув.

Він відштовхував.

Наче не хотів, щоб хтось проходив.

Рей подивився на Кайла.

— Ти йдеш не туди.

Кайл скривився.

— У сенсі?

— Тепер треба навпаки.

Кайл насупився.

— Що значить «навпаки»?

Рей подивився на нього, як на учня, який не зрозумів очевидного.

— Я ж сказав — проти.

Він зробив крок уперед — просто в зарості.

І в ту ж мить гілки здригнулися.

Не розступилися одразу. Спершу ніби напружилися. Наче перевіряли.

А потім — відступили. Повільно.

Вузький прохід знову відкрився.

Кайл завмер на мить.

— Серйозно?..

Рей озирнувся через плече.

— Ти йдеш не туди, де легше. Ти йдеш туди, куди тебе не пускають.

Він рушив далі. Алія пішла слідом. І одразу відчула різницю.

Йти було важко.

Вітер тиснув. Наче намагався збити з думки, змусити відступити, засумніватися.

Вона зробила ще крок.

І на мить їй здалося, що вона знову відчуває той самий візерунок. Не як раніше — не м’який, не спокійний. Жорсткий. Поламаний. Але все одно впорядкований.

Вона стиснула зуби й пішла далі.

Позаду коротко вилаявся Кайл — але теж ступив уперед.

За кілька секунд вони вийшли із заростей. І одразу все змінилося. Алія більше не почувалася в пастці вітру. Довкола було звично.

Вона мимоволі озирнулася.

З того боку не було нічого. Лише суцільна стіна колючок.

Жодного натяку на прохід.

— Гарно сховав, — хмикнув Кайл.

Рей не відповів.

Він уже йшов уперед до залишених коней.

***

Табір був там само, де вони його залишили вранці. Азарг сидів біля вогнища, не розпалюючи його — просто дивився в бік дороги.

Він підвів голову ще до того, як вони підійшли. І майже одразу його погляд змінився — він зрозумів, що щось не так.

Алія відчула, як у неї під курткою заворушилося.

— Циц, тихо…

— Циц! — обурено пискнув тхір, висовуючи мордочку. — Циц-ц! Люди! Шш! Бум! Погані!

Він викрутився назовні й перебрався їй на плече, збуджено смикаючи хвостом.

— Циц! Їжа! Ні! Бум! Кров!

— Та тихіше ти, — прошипіла Алія, намагаючись його втримати.

Кайл пирхнув.

— Нехай говорить. Він, здається, вже все розповів.

Азарг підвівся на ноги.

— Хто?

Алія кивнула.

— П’ятеро солдатів. З гербом — чорний вовк.

Обличчя Азарга на мить потемніло.

— Барон.

Кайл коротко додав:

— Хотіли зачистити долину. Поставити пост.

— Встигли?

— Ні.

Азарг перевів погляд на Рея.

Той стояв трохи осторонь, спокійно, ніби все, що відбувається, його не стосується.

— Ви їх вбили, — сказав Азарг.

Це прозвучало як констатація.

Кайл кивнув.

— Троє втекли.

Азарг повільно видихнув.

Кілька секунд він просто дивився вбік, ніби прораховував.

Потім сказав:

— Збираємося. Зараз же.

Кайл насупився.

— А вежа?

— Обходимо.

Кайл відкрив рот, але замовк.

Він зрозумів.

Алія теж.

Якщо солдати були тут — інформація піде далі. А отже, в найближчій вежі на них можуть чекати.

Або вже чекають.

Краще туди поки не потикатися.

Збиралися швидко.

Кайл перевірив спорядження, затягнув ремені, кинув погляд на Рея.

Той спокійно сідлав коня, ніби робив це щодня.

— До речі, — сказав Кайл, не дивлячись на батька. — Він маг.

Азарг не здивувався.

— Я помітив.

Кайл стиснув щелепу.

— І він усе пам’ятає. І брехав нам.

Азарг затягнув попругу й лише тоді подивився на сина.

— Отже, в нього була причина.

Кайл відвернувся. Це була не та відповідь, яку він хотів почути.

Вони вирушили в дорогу, не затримуючись.

Долина залишилася позаду — прихована, недосяжна.

Алія впіймала себе на дивному відчутті. Наче вони залишили там щось важливе. Не просто місце, а щось живе і значуще.

Циц тихо зашурхотів у неї за пазухою.

— Циц… — пробурмотів він, вмощуючись зручніше.

Вона погладила його крізь тканину.

— Все добре.

Але впевненості в голосі не було.

Дорога тяглася вздовж кам’янистого схилу. Вітер знову був звичайний — різкий, поривчастий, часом неприємний. Кайл їхав попереду, трохи осторонь. Рей — ближче до центру. Азарг — позаду, спостерігаючи за всіма одразу.

— Маги зазвичай не лізуть на прогулянки наодинці в прокляті місця, — кинув Кайл, не озираючись.

Рей відповів не одразу.

— Шукачі теж.

Кайл усміхнувся без радості.

— Ми хоча б не прикидаємося, що не пам’ятаємо, хто ми.

— А ви завжди кажете правду?

Кайл різко обернувся.

— Я не брешу.

Рей трохи схилив голову.

— Тоді тобі щастить.

Кайл хотів відповісти, але Азарг тихо сказав:

— Досить. Продовжите потім, коли будемо далі звідси. Думаєте, у барона немає слідопитів?