Розділ 22

Світло в прихованій долині здавалося м’якшим. Повітря — теплішим. Навіть вітер рухався інакше. Це було місце застиглого літа і тієї дивної дитячої радості, що з’являється, коли світ раптом здається безпечним.

Алія сиділа на траві, спостерігаючи за метеликами. Квіти довкола неї ледь погойдувалися, ніби дихали разом із землею.

Кайл лежав неподалік на спині, заклавши руки за голову.

— Подобається? — запитав він.

Алія кивнула.

— Дуже.

Вона провела пальцями по траві.

— Це не схоже на прокляте місце.

Кайл усміхнувся.

— Бо воно не зле.

Він повернувся до неї.

— Мама казала, що вітер не завжди руйнує.

Алія тихо запитала:

— Вона часто приводила тебе сюди?

Кайл на мить замовк.

— Кілька разів.

Він подивився на небо.

— Коли хотів утекти від всього… й від Азарга теж.

Алія всміхнулася.

— Важке дитинство.

— Дуже. Ти б знала, як він змушував мене вчитися, — підморгнув Кайл.

Він перевернувся на бік і подивився на неї.

— А ти?

— Що?

— Що ти відчула, коли вперше побачила вітер?

Алія замислилася.

— Спочатку… страх.

Вона заплющила очі.

— А потім… ніби світ став більшим.

Кайл довго дивився на неї.

Потім тихо сказав:

— Коли ти так говориш, стає зрозуміло, чому батько одразу це в тобі відчув.

Алія глянула на нього.

— А ти?

— Я?

— Ти теж радий, що я з вами?

Кайл на мить замовк. Потім знизав плечима.

— …Так.

Він різко підвівся, ніби згадав щось важливе.

— Я перевірю прохід.

Алія тихо усміхнулася. І глянула туди, де біля невеликого струмка стояв Рей. Він дивився, як вода тече між камінням.

Алія підійшла до нього.

— Ти не відпочиваєш?

— Відпочиваю, — відповів він.

Він кивнув у бік долини.

— Просто думаю.

— Про що?

Він подивився на метеликів.

— Про магію.

Алія здивувалася.

— І що ж ти думаєш про магію?

Рей ледь усміхнувся.

— Я вірю, що люди її неправильно розуміють.

Він підняв із землі квітку.

— Більшість думає, що магія — це сила.

Він покрутив квітку в пальцях.

— Але насправді це… творчість.

Алія насупилася.

— Творчість?

— Авжеж.

Він вказав на долину.

— Подивися довкола. Це не руйнування. Це створення.

Алія повільно озирнулася. Квіти. Яскраві істоти. Метелики. Вітер.

— Ти думаєш, хтось це створив?

Рей знизав плечима.

— Може, сам вітер. Або природа. Або хтось. Ми зараз можемо користуватися лише тим, що лишилося від минулого. Але раніше, за допомогою магії…

Він ледь усміхнувся. Занадто легко для людини, яка нібито нічого про себе не пам’ятає.

— А може, мені просто хочеться думати, що світ інколи сам стає художником.

Алія заплющила очі й знову відчула вітер. Він рухався м’яко. Наче не стикався із землею, а ковзав по ній.

У цей момент вони побачили, що в їхній бік швидко біжить Кайл.

Алія одразу відчула напруження.

— Що?

— Обережно. Чуєте?

Спершу вони не зрозуміли, про що він. Потім звук став чіткішим. Тріск гілок. Важкі кроки. З боку проходу в колючках.

Кайл повільно поклав руку на руків’я ножа.

— Схоже, у нас гості.

Із заростей вийшли троє людей у солдатській уніформі. За ними — ще двоє. На їхніх плащах був герб: чорний вовк на сірому тлі.

Старший із них оглянув долину й тихо присвиснув.

— Оце знахідка. Дякую за підказку.

Кайл уже стояв між ними й центром долини.

— Заблукали?

Солдат усміхнувся.

— Ні.

Він глянув на траву.

— Ми давно шукали це місце. Наш барон любить збирати байки й легенди. Хто б міг подумати, що деякі з історій виявляться правдою.

Рей тихо сказав:

— Для чого це йому? Для науки?

Солдат розсміявся.

— Не наша справа. Але, швидше за все, він захоче вигідно продати цих кольорових тварюк.

Він вказав на долину.

— Це місце можна зачистити й поставити тут пост. А потім збирати все, що тут росте й стрибає.

Алія відчула, як у неї стиснулися кулаки.

Кайл тихо сказав:

— Ідіть.

Солдат подивився на нього з насмішкою, демонстративно витягаючи меч із піхов.

— А якщо ні? Що ви нам зробите, дітки? Батьки вас явно шукати не будуть.

Рей зітхнув.

— Тоді нам доведеться зіпсувати вам цей день.

Солдат навіть не перестав усміхатися.

Кайл уже рухався, затуливши собою Алію. Удар був швидкий. Перший солдат упав, не встигнувши скрикнути.

Рей у цей момент перехопив другого, різко притиснувши до його шиї невеликий металевий предмет. Потім перемістився до третього. Його рухи були легкі, майже непомітні. Але за кілька секунд двоє вже лежали на траві, не рухаючись.

Решта троє солдатів відступили.

Один із них вилаявся.

— Чортові Шукачі.

Кайл ступив уперед.

— Біжіть.

Вони відступили майже одразу. За кілька секунд зарості знову зашурхотіли. І раптом стало тихо.

Алія важко видихнула.

— Вони повернуться з підкріпленням.

Кайл і так це розумів. Рей подивився на прохід.

— Звісно, повернуться.

Він перевів погляд на долину.

— Якщо дізнаються, де вона.

Кайл глянув на нього.

— Отже, не дізнаються, — продовжив Рей.

Алія тихо сказала:

— Ми не позначимо її на мапі.

Рей злегка винувато всміхнувся.

— На жаль, це не дуже допоможе.

Він ще раз оглянув долину.

— Іноді світові потрібні місця, яких люди не торкаються.

— Що ж нам робити? — стурбовано запитала дівчина.

— Схоже, доведеться дещо пояснити, — знизав плечима Рей.

Кайл не стримав кривої усмішки:

— Ти що, думав, що ми з батьком повірили в твою амнезію, маге? Давай роби, що вмієш, тільки допоможи позбутися тіл. Не хочеться, щоб вони змінилися, ставши величезними кольоровими мерцями, або зіпсували місцевих метеликів. Я б хотів ще сюди повернутися.