Розділ 12

Алія повільно озирнулася. Тиша зникла.

Раніше буря гуділа навколо, мов далекий прибій. Тепер звук був ближчий. Низький, гарчливий, важкий — ніби в темряві дихав величезний звір.

— Що означає «всередині»? — запитала вона.

Кайл уже стояв поруч з Азаргом, мружачись крізь пил.

— Центр бурі зазвичай тихий, — сказав він. — І нерухомий. Ми вже не вперше опиняємося всередині.

Він указав уперед.

— А це… рухається.

Алія придивилася. Спершу вона нічого не побачила. Лише пил і блакитні спалахи ефіру.

Але потім помітила.

Світло в бурі рухалося не хаотично.

Воно йшло хвилями.

Величезні кільця блакитнуватого світла повільно проходили крізь стіну вітру, мов кола на воді. Кожна така хвиля змушувала бурю здригатися.

Наче там був хтось, хто постійно кидав у воду каміння.

Хвилі від них зустрічалися, перетиналися й розходилися по всій поверхні вихору.

Циц тихо заскиглив у неї на руках. Його хутро знову потріскувало іскрами.

— Циц… Циц…

Азарг насупився.

— Він це відчуває.

— Що саме? — запитала Алія.

Азарг присів і провів рукою по землі. Пил на мить піднявся й знову осів.

— Ефір.

Він підвів голову.

— Надто багато ефіру.

Кайл тихо вилаявся.

— Це не звичайна буря.

У цю мить нова хвиля світла пройшла крізь стіну вітру. Гул посилився. Земля під ногами ледь здригнулася.

Алія відчула знайомий тиск у грудях — те саме відчуття, яке з’являлося поруч із забороненими місцями.

Тільки тепер воно було сильніше.

Набагато сильніше.

— Воно живе… — тихо сказала вона.

Азарг подивився на неї.

— Що?

Вона не одразу відповіла. Її очі були прикуті до бурі.

— Там щось є.

Кайл одразу насторожився.

— Де?

Вона підняла руку й показала вперед.

— Там.

Хвилі світла знову пройшли крізь бурю.

І на мить пил розійшовся.

Усі троє побачили в самому центрі обертання щось темне.

Величезне.

Форма була розмитою — ніби сама буря намагалася втримати це щось у своїх стінах.

Але рух був виразним.

Щось повільно піднімалося.

Кайл тихо сказав:

— Це… не вітер.

Азарг повільно випрямився.

— Ні.

Він дивився в бурю так, ніби намагався згадати щось дуже давнє.

— Це гніздо.

— Що? — не зрозуміла Алія.

Але в цю мить буря різко завила. Пил і світло закрутилися швидше.

І темна форма в центрі ворухнулася.

Циц раптом уп’явся кігтями в плащ Алії.

Його хутро спалахнуло блакитними іскрами.

— Циц!

Кайл потягнувся до ножа.

— Воно нас бачить.

Азарг повільно похитав головою.

— Гірше.

Він подивився на стіну вітру.

— Воно прокидається.

Гул бурі раптом став глибшим. Земля знову здригнулася.

І десь усередині вихору пролунав звук.

Спочатку тихий.

Потім гучніший.

Наче скрегіт величезного каменя.

Алія відчула, як по її нових мітках знову проходить жар. Лінії на шкірі спалахнули блідим світлом.

Циц зашипів.

— …вітер.

Але це вже був не вітер.

Азарг тихо сказав:

— Біжимо.

— Чому? — запитала Алія.

Він подивився на неї.

— Бо ми щойно знайшли мешканця вітру.

У цю мить буря розірвалася спалахом блакитного світла.

І щось величезне всередині неї нарешті рушило.

Кайл тихо видихнув:

— Пізно.