Розділ 8

Кайл злегка знизав плечима.

— Іноді люди кажуть правду.

Церковник перевів погляд на непритомного чоловіка перед Кайлом у сідлі.

— А це?

— Знайшли в пагорбах, — відповів Кайл. — І ледь не втратили. Саме за ним і поїхали.

Кутик губ церковника трохи сіпнувся. Чи то усмішка, чи лише її тінь.

— Цікаво. Не кожен готовий урятувати ближнього. Матір благословляє на такі вчинки.

Він повернувся до стражників.

— Думаю, цього чоловіка краще передати вам. Нехай лікар огляне його.

Стражники кивнули. Один із них обережно зняв чоловіка з коня Кайла. Після цього юнак спішився й поправив ремені на сідлі.

— Де саме ви його знайшли? — запитав церковник.

— У пагорбах. На західному тракті.

— Покажете?

Кайл на секунду затримав погляд на воротах.

Місто прокидалося. На дорозі вже з’являлися торговці, лунали звичні окрики й буденні розмови.

— Звісно, — сказав він.

П’ятеро церковників їхали спокійно й мовчки. Їхні сірі плащі ледь колихалися на вітрі.

Кайл тримався попереду. Він не поспішав.

Вітер у пагорбах став сильнішим.

Той самий вітер.

Кайл машинально торкнувся передпліччя. Лінії мітки під шкірою були теплими. І чомусь згадав, як вона сиділа на піску біля воронки — вперта й зовсім не налякана.

Він їхав ще кілька хвилин, поки не побачив знайомий схил.

— Там, — сказав він, кивнувши вперед.

Вони зупинилися біля воронки.

Пісок уже майже повністю осів. Лише в центрі ще можна було помітити невелике заглиблення.

Церковники спішилися. Один із них повільно обійшов осип.

Інший присів біля краю й провів рукою по піску.

— Цікаво, — тихо сказав він.

Той самий, що розмовляв із Кайлом, підійшов ближче. Він довго дивився на схил, потім підняв голову.

— Це тут?

— Так. Звідси я й витяг того бідолаху, — відповів Кайл.

Церковник кивнув.

— Зрозуміло.

Він повернувся до своїх людей.

— Цього достатньо.

Кайл насупився.

— Вам не потрібно знати, що привело його сюди?

Церковник спокійно подивився на нього.

— Ні. На все воля Матері.

Він ледь усміхнувся.

— Ми вже побачили все, що потрібно.

Кайл знизав плечима.

— Тоді я, мабуть, поїду.

— Звісно, — відповів церковник.

Він навіть трохи відступив убік, звільняючи дорогу.

— Дякуємо за допомогу… Шукач.

Кайл кивнув і розвернув коня.

Він уже від’їхав на кілька десятків кроків, коли вітер доніс до нього тихий дзенькіт металевих застібок.

Кайл не озирнувся, але краєм ока помітив рух.

Один із церковників дістав із сумки вузьку скляну колбу в металевому обплетенні. Усередині неї вже починало мерехтіти слабке блакитнувате світло — ніби вітер, який щойно гуляв над дорогою, тепер замкнули у склі. Інший чоловік прикрив його плащем від вітру.

Кайл зробив вигляд, що нічого не помітив. Лише трохи всміхнувся собі під ніс.

— Ну звісно.

Кінь повільно рушив дорогою у бік міста.

За деякий час Кайл звернув із тракту. Він їхав між пагорбами, уважно дивлячись на землю.

Вітер ішов крізь траву тихими довгими хвилями.

За кілька хвилин він побачив перший знак.

Три маленькі камінці лежали біля дороги трикутником.

Кайл зупинив коня. Кілька секунд він просто дивився на них.

Потім тихо всміхнувся.

— Отже, ви все-таки пішли.

І залишили його розгрібати все самому.

Він нахилився і злегка посунув один камінь — так, як вони з Азаргом робили завжди, коли знаходили знак.

Відповідь.

Знак прийнято.

Кайл випростався в сідлі.

Тепер він знав, куди їхати.

Він спрямував коня далі між пагорбами.

Десь попереду вітер знову починав посилюватися.

Ще за кілька хвилин їзди юнак знову побачив той самий знак.

Потім ще один.

На четвертій мітці порядок був порушений. Один із каменів лежав осторонь, ніби його відкинули ногою.

На місці п’ятої мітки лишилося лише два камені, а третій, наче хтось прихопив його й тягнув за собою кілька метрів, поки не набридло, залишаючи на землі слід.

Кайл пришпорив коня.

Хтось іще йшов по сліду Азарга і дівчини.

І цей хтось навіть не намагався цього приховати. Наче залишав слід навмисно.