Отже, рішення було прийнято.
Іноді Алія могла тижнями сумніватися, перекладаючи думки з місця на місце, мов мідяки в кишені. Але коли всередині підіймалося те тихе, холодне відчуття — зволікати не можна було.
Вона знала це з досвіду.
Тому вранці, ледь завершивши звичну ранкову роботу у дворі, вона піднялася на горище й почала збиратися.
Збирати, щоправда, було майже нічого.
Згорнутий матрац вона залишила — він належав господареві. До мішка вирушили дві сукні, плащ, пара вовняних панчішок, ніж, загорнутий у ганчірку, і кілька мідних монет, які вдалося відкласти за останні місяці. Їх вона вишкребла ножем із щілини між дошками підлоги під лежаком.
Алія затягнула шнурок і на мить завмерла.
Сьогодні.
Думка звучала спокійно. Майже буденно.
Вона не планувала, куди саме піде. Це вирішить пізніше. Спершу потрібно було вийти з міста. А далі — як поведе сама дорога.
До полудня вулиці були людні.
Торговий тракт жив своїм звичним життям — вози, крики, сварки купців, запах гарячого хліба й пил, що звично висів у повітрі.
Алія йшла швидко, не озираючись.
Брама вже виднілася попереду — висока кам’яна арка, біля якої завжди стояли двоє вартових.
Але сьогодні людей там було більше.
Вона сповільнила крок.
Варта перегородила дорогу.
Подорожніх зупиняли, перевіряли вози, когось розвертали назад. Люди товпилися обабіч дорогі, роздратовано перемовлялися.
— Що сталося? — запитав хтось попереду.
— Процесія.
Слово прокотилося натовпом, мов хвиля по воді.
Алія відчула, як щось неприємно стиснулося під ребрами.
Вона протиснулася трохи ближче — і побачила.
Обабіч дороги вже стояли люди. Дехто схиляв голови, хтось опускався на коліна. Паломники, торговці, просто містяни — усі чекали.
І тоді здалеку долинув звук дзвіночків.
Процесія рухалася повільно.
Спершу з’явилися сірі плащі послушників. Потім — довгі штандарти із символом Богині-Матері: коло, перетяте хрестом.
Алія мимоволі зупинилася.
На мить їй здалося, що вона знову стоїть у дворі церковного дому — боса, з опущеною головою, слухає наставницю.
«Богиня-Мати підносить кожного…»
Вона різко відвела погляд.
Дорогою вже тягнулися карети. І серед них — одна, чорна. Довга, важка, зі срібним оздобленням і тим самим символом перехрещеного кола на дверцятах.
Алія відчула, як кров відливає від обличчя. Цю карету вона впізнала б навіть у повній темряві.
Паніка прийшла миттєво. Наче хтось стиснув їй серце холодною рукою. Долоні сталі вологими від холодного поту.
Вона зробила крок назад. Потім ще один.
Люди довкола дивилися на процесію, ніхто не звертав на неї уваги. Дехто вже впав на коліна вздовж дороги й, схиливши голови, проводжав процесію.
Алія розвернулася й швидко пішла назад вулицею, намагаючись не бігти, не привертати зайвої уваги.
Не встигла.
Думка була різкою, мов клацання.
Сьогодні через браму вже не вийти. Варта стоятиме до вечора — а може, й довше. Уночі до міста не ввійти й не вийти.
Вона звернула в знайомий провулок, і за кілька хвилин уже бачила ворота торгового двору.
***
Її відсутності справді майже ніхто не помітив.
У дворі все було як завжди. Марісса сперечалася з кухарем. Господар сварився на поганяча. Купці обговорювали ціни на сіль.
— Де ти була? — запитала Марісса, помітивши її.
— Дихала повітрям.
— Знайшла час, — фиркнула та. — Зараз половина міста стоїть уздовж дороги й дивиться на церковників.
— Я помітила.
Робота швидко втягнула її назад: глечики, таці, нескінченні розмови й прохання.
До вечора вона майже переконала себе, що все під контролем.
Завтра.
Завтра вона піде.
Рано-вранці. До того, як місто повністю прокинеться. Щойно відчиняться міські ворота.
Уночі здійнявся вітер.
Спершу він пройшовся тихо — мов шепіт між дахами. Збурив легкий піщаний пил, яким був укритий увесь Халстон, пройшов вузькими вулицями, зазирнув у двори.
Потім подув сильніше.
Ставні на вікні горища тихо застукали. Хтось із дівчат невдоволено пробурмотів уві сні й перевернувся на інший бік.
Алія лежала на матраці й дивилася в темряву. Вона вже знала, що знову не засне.
Пориви приносили із собою те саме відчуття — холодне, тягуче, ніби хтось обережно прочиняв двері в ніч.
І разом із цим прийшли сни.
Спершу просто звук.
Він був тихим, майже непомітним, наче хтось наспівував десь далеко. Потім звук став чіткішим, і в ньому почали розрізнятися слова.
Спи, мій милий, солодко спи,
Іскру Божу бережи.
Не губи й не будь згубим —
Спи, дитя, засни хоч трохи.
Фарійс усміхнувся уві сні.
Цю колискову йому співала мати. Дуже давно, коли він був ще хлопчиськом і боявся нічних бур.
— Фарійсе… — покликав голос.
Він побачив її.
Мати стояла трохи віддалік — такою, якою він її пам’ятав: у темній капі, з м’якою усмішкою й втомленими очима.
— Фарійсе, йди до мене, мій хлопчику.
Чоловік підвівся.
Уві сні все здавалося правильним і простим. Він знову відчував себе дитиною і поспішав до найдорожчої людини.
— Ходімо, Фарійсе. Час.
— Так, мамо.
Він ступив за віддаленим силуетом.
Двері тихо рипнули.
Один із караванників прокинувся від стуку.
Він прочинив очі й побачив порожнє місце там, де спав його сусід.
Чоловік позіхнув.
— До вітру, мабуть, пішов…
Він перевернувся на інший бік і майже відразу знову заснув.
А за воротами двору вітер уже вів Фарійса далі — туди, де за темними пагорбами повільно прокидалося щось голодне.