Розділ 2

Хтось вимовив її ім’я.

Не голосно. І навіть не пошепки. Просто — ніби хтось уголос згадав, як воно звучить.

Алія прокинулася різко, з відчуттям, ніби її легенько штовхнули в плече. Горище торгового двору було темним, важким від нічного пилу й запаху мішків із зерном. За вузьким вікном — ні вітру, ні дощу. Тиша. Особлива передвечірня тиша, що огортає місто перед заходом сонця. Люди поспішають завершити свої справи й зачинитися в домівках.

Щойно на місто впаде темрява, воно вибухне окремими острівцями сміху, спалахне вогнями таверн і дворів. Південні купці з Карадіму воліють пити й веселитися лише вночі, коли їхній Бог сліпий і не бачить людських вчинків. А місцеві давно звикли до таких забаганок своїх головних відвідувачів.

Серце билося надто швидко.

Дівчина перевернулася на спину й втупилася в балки під дахом.

Знову.

Не сон — напрям. Не картина — відчуття. Ніби десь прочинили двері, і тоненький струмінь холодного повітря торкнувся шиї.

Пора йти.

Думка була спокійна. Не панічна. Така сама, як рік тому, коли вона вирішила втекти з ферми. Така сама, як тоді, коли звернула з тракту за хвилину до того, як там зчепилися двоє напідпитку солдатів.

Інтуїція ніколи не пояснювала. Вона просто знала.

Алія сіла, потерла обличчя долонями. До вечірньої зміни залишалося кілька годин, але досипати сенсу не було. Якщо всередині вже все стислося в тугий клубок нервів — сон не повернеться.

Вона акуратно згорнула свій матрац і відтягла до стіни. На горище заворушилися: хтось перевернувся, хтось щось пробурмотів уві сні.

— Ти знову рано, — сонно протягнула Марісса, висовуючи ніс із-під ковдри.

— Не спиться.

Марісса підвелася на лікті, розпустивши косу.

— Мені б твої проблеми. Я б спала до обіду, якби можна було.

— Господар не оцінить.

— Через місяць мені сімнадцять, — гордо сказала Марісса. — І от тоді я звідси піду.

Алія усміхнулася.

— Куди?

— Знайду покровителя. Нормального. Не п’яницю. З кімнатою. Може, навіть з окремим будиночком. — Вона мрійливо закотила очі. — Я ж гарна. Мені довго шукати не доведеться.

— Упевнена?

— А чого б і ні? — Марісса примружилася. — Он тобі вже вісімнадцять. Ти просто вперта. Давно могла б жити інакше.

Алія знизала плечима.

— Я не люблю, коли за мене платять інші.

— Тебе у твоєму притулку хоч годували, — фиркнула Марісса.

— Годували, — спокійно відповіла Алія. — І вчили дякувати.

Вона пам’ятала гладкі кам’яні стіни, рівні ряди ліжок, однакові молитви. І голос настоятельки: «Богиня-Мати підносить кожного. Навіть комаху. Якщо та готова служити».

Алія тоді дивилася у вікно й думала: я не комаха. І не хочу, щоб мене підносили. Я хочу йти сама.

Марісса позіхнула.

— Гаразд, недоторко. Спускайся першою. Якщо сьогодні знову буде бійка купців — я прикинусь хворою.

— Звісно, — усміхнулася Алія. — Як завжди.

***

У дворі вже кипіло життя. Каравани тягнулися один за одним — місто було останнім великим поселенням на торговому тракті до південних земель, і тут зупинялися майже всі. Пил, крики погонщиків, дзенькіт упряжі, запах спецій і поту.

— Аліє! — гаркнув господар із порога. — Розберися.

Двоє купців зчепилися біля ваг. Один — товстий південець у дорогому халаті, другий — жилястий північнин із обвітреним обличчям.

— Він зайняв місце!

— Я тут із самого світанку!

Алія ступила між ними так, ніби все життя тільки цим і займалася.

— Пане Ратене, — м’яко сказала вона товстому торговцеві, який щомісяця зупинявся тут, — ваші тканини все одно вивантажуватимуть останніми. Їм потрібне сухе місце, а склад іще не звільнився.

— І що?

— Якщо ви пропустите караван із зерном уперед, вам звільнять дальній відсік. Там сухіше. Тканини не відсиріють і не зіпсуються.

Ратен замислився.

Вона повернулася до другого:

— А вам, якщо не помиляюся, потрібно швидко розвантажитися й піти до заходу сонця?

— Саме так.

— Тоді ви виграєте час, якщо залишите свої товари під навісом. Дощу сьогодні не буде. А ще зекономите на оплаті за зайвий день стоянки.

Чоловіки переглянулися.

За хвилину суперечка згасла так само раптово, як і спалахнула.

Господар хмикнув, проходячи повз.

— Тому ти й тут, — тихо сказав він. — І тому я не змушую тебе обслуговувати гостей в кімнатах.

Вона кивнула. Це була їхня мовчазна домовленість: вона розв’язує проблеми — він не продає її тим, хто готовий платити.

Алія відійшла до столу, де купці вже обговорювали дорогу.

— На сході посуха, — казав один. — Робітників не шукають.

— Зате на заході платять краще.

— Південний тракт став дивним. У долині Чорного Каменя знову вітер гуляє.

— Гільдія людей збирає, — додав хтось. — Якщо ворушаться — значить, щось знову назріває.

Слово зачепилося у її голові.

Назріває…

Алія завмерла, тримаючи глечик.

Протяг.

Не справжній — у дворі було душно. Але всередині ніби хтось прочинив двері. Легке, холодне відчуття вздовж хребта.

Вона повільно видихнула.

Пора.

І в цю мить у двір в’їхали двоє.

Запилені плащі, втомлені коні. Нічого особливого — таких подорожніх тут десятки. Старший — спокійний, уважний. Юнак — молодший, із тінню роздратування на обличчі й легким шрамом, що перетинав вигорілу на сонці брову.

Алія просто підвела погляд — за звичкою оцінити нових гостей.

Молодий чоловік глянув у відповідь.

Не пильно. Не хижо. Просто помітив її так само як вона його.

Погляд був короткий, майже випадковий — але чомусь їй здалося, що він теж щось перевіряє.

Дівчина першою відвела очі.

Дивно.

Зазвичай інтуїція підказувала: усміхнутися, пожартувати, триматися подалі. Зараз — нічого.

Порожнеча.

Гірше, ніж тривога.