Шепіт кісток

Ортон прокинувся від дивного, моторошного відчуття — шурхоту, що ковзав уздовж його скроні, ніби хтось намацував у голові двері.
Над ним схилилася фігура, загорнута в рясу, пошиту з мертвого листя. Воно шелестіло кожним подихом, і шелест цей був схожий на шепіт сотні невидимих вуст.

Обличчя істоти нагадувало воскову маску: біла, гладка поверхня без рис, лише дві глибокі порожнини замість очей. Здавалося, що в тих порожнинах жевріє не темрява, а відсутність самого світу.

Пальці її не були пальцями: вони складалися з тонких коренів, переплетених між собою, і кожен з них пульсував чорним соком, що перетікав, мов жива ртуть. Коли вони торкнулися Ортона, він відчув холод, глибший за смерть.

Істота заговорила, і її голос був не людським — це був тріск криги під ковзанами, звук, який завжди передує провалу в безодню.

— Вітер помирає тричі на день у цьому місці, — провістила вона. 

У словах прозвучала не погроза, а вирок, і Ортон раптом відчув: його власні легені вже наповнює чужий, важкий, мертвий вітер.

Ліора йшла попереду, її прозоре тіло віддзеркалювало викривлений світ довкола.
Вони пробиралися крізь ліс, де дерева були витесані не з деревини, а з крихкого скла.
Кожна гілка тримала в собі застиглий подих — потік давнього повітря, що ще пам’ятав чужі війни й молитви.
Час від часу з гілок звисали дивні плоди: крижані кулі, всередині яких ворушились і бились, немов у пастці, чиїсь сни.
Ортон бачив у них чужих людей, монстрів, яких ніколи не зустрічав, і навіть ті місця, яких не могло існувати.

Тіні дерев рухалися незалежно від самих стовбурів. Вони йшли паралельно з ними, але щось у цих тінях було неправильним: у кожної з них була одна зайва кінцівка — іноді рука, іноді нога, іноді крило.

На галявині серед скляного лісу височів вівтар, складений із величезних мамонтових зубів, блідий і нерівний, мов розбите каміння.
На ньому лежала книга.

Не проста.
Її палітурка була зі шкіри, і вона дихала — повільно, з сопінням, немов старець, що ледве тримається за життя.
Вена, що тяглася вздовж корінця, пульсувала — і Ортон міг клястися, що відчував цей ритм у власних грудях, ніби серце книги і його власне билися разом.

— Це Книга Дихання, — прошепотіла Ліора, торкаючись пальцями до вівтаря. — У ній написані всі вітри, що колись існували.

Ортон простягнув руку й торкнувся першої сторінки.
Шкіра книги затремтіла, і під його пальцями вона почала обвуглюватися, тріскаючи від жару, як деревина в полум’ї.
З темних тріщин повилазили букви — не символи, а живі істоти: павуки з чорного попелу. Вони сплітали нитки між рядками, утворюючи новий текст.

Кожне слово не просто читалося — воно різало його свідомість, залишаючи подряпини, як від скла.
“Хто пише вітри?” — питав текст, скручуючись у форму питальника.
“Хто підрізає їм голоси?” — шепотіло одразу кілька рядків, і здавалось, що голоси йдуть не з книги, а з легенів самого Ортона.

Його пальці тремтіли, кров проступила з подряпин і вмить перетворилася на чорнило, яке всмоктали сторінки. Тепер слова писалися його власною кров’ю, і він бачив, як літери витікають з нього.

Ліора схилилася поруч. Вона розрізала свою долоню гострим уламком скла, але замість червоної рідини з рани потекла прозора, наче вода, кров. Вона падала краплями на сторінку, і павуки відступали, розчиняючись у павутині слів.

— Читай, — прошепотіла вона, а її голос звучав водночас лагідно й приречено. — Але не всі слова. Деякі з них призначені не для людей.

І сторінка здригнулася, готуючи нове питання, яке ще не мало форми, але вже палало в його свідомості.

Перші рядки вгризлися у свідомість Ортона, немов це був не текст, а як шрами, що палають зсередини.
Він не просто читав — слова прошивали його нутро, змушуючи дихати уривками, наче кожна літера витягала частину його пам’яті.

"Вітер, що знає про все, — він не бог і не тиран.
Він — лише бібліотекар у залі з криги та полум’я.
Він перегортає нас, ніби сторінки, і ставить на полицю,
Де кожна доля — це пил, що сяє в темряві на його пальцях."

Голос рядків звучав одразу в його голові, у його грудях і у самій кімнаті. Він відчував, як кожне слово відбивається від стін, від його кісток, від самої крові.

А потім — тиша.
Сторінки здригнулися, ніби книга сама відчувала страх. І раптом вони зімкнулися з різким хлопком.
Але то не був просто звук — то був крик. Пронизливий, високий, болючий. Крик дитини, яка тоне у темряві.

Ортон відсахнув руку, відчуваючи, як холодний піт виступає на спині. Йому здалося, що крик все ще дзвенить у його вухах, а власні легені стискаються, наче він сам щойно народився вдруге — без права на подих.

Ліора торкнулася його плеча, її прозора рука тремтіла:
— Це не просто книга. Це — чийсь спогад. І, можливо... чиясь смерть.

Стеля каплиці розійшлася, немов тканина, розірвана зсередини, й над ними відкрилося інше небо.
У ньому, повільно й велично, плив гігантський скелет кита.
Його кістки світилися м’яким світлом, мов уламки зірок, що зберегли пам’ять про давні моря.

Ребра кита утворювали ряди полиць, і на них лежали сувої — тисячі, мільйони, усі зіткані з тонкого вітру та попелу. Вони тріпотіли самі по собі, ніби їх перегортав невидимий хранитель.

Череп був прозорий, немов величезна сфера з чорного скла. Усередині розливався океан, але його хвилі були дзеркальними, й кожна крапля світилася відображенням.

Ортон підняв погляд і завмер. У воді плавали обличчя.
Перше — Ліора, але не та, яку він знав. Дитина років десяти, з двома парами очей, одні з яких дивилися на нього, а інші — вбік, у якусь чужу порожнечу.
Друге — жінка з бурі. Її крила були перебиті, ніби їх зламав сам вітер, а по щоках текли темні струмки блискавок.
Третє — його власне обличчя. Але спотворене: замість рота тягнулися грубі шви, чорні нитки, які рвали шкіру. І все ж він відчував, що це теж він, — частина, яку він намагався забути.