Танець бурі

Ортон прокинувся, і перше, що він відчув — смак заліза на губах, гіркий і холодний, як спогади про старі рани. Він відкрив очі — над табором, що лежав серед розвалин і уламків минулого, небо крутили чорні вихори, немов буря ще не народилася, але вже чекала.

Пісок під ногами скреготів, як зуби старого хижака, що приготувався до полювання. Кожен крок Ортона залишав слід, який миттєво стирався і знову оживав, ніби земля сама пам’ятала минуле й готувалася до майбутнього.

Чорний Ключ у його грудях бився як друге серце. Його енергія розливалася по венах, наповнюючи тіло силою, що лякала й одночасно надихала. Він відчував, що тепер кожен подих, кожен рух пов’язаний із силою Вітру, який він тепер сам міг направляти.

Ліора стояла спиною до нього, спокійна й непохитна. Її нові татуювання — рунічні шви на шкірі — світились ядучим зеленим світлом, яке різало тьму. Вони вібрували, немов відгукалися на присутність загрози.

— Вони йдуть… — її голос був тихим, але він розривав тишу як лезо. — Твоя перша битва.

Ортон зібрав повітря, відчуваючи як сила Ключа, темна й ясна водночас, пульсує у грудях. Попереду розкривалася ніч і небезпека, але він уже не був Тінню. Він був Вітровою Війною — живою стихією, готовою до бою.

З-за обрію повільно виповзли фігури, тягнучи за собою холод і тінь.

Першими з’явилися Вартові Сну — високі й неосяжні, у масках зі спіненої кістки, які переливалися в похмурому світлі. Їхні клинки були складені з уламків дзеркал: блискучі, гострі, вони відбивали ніч, розриваючи простір на мільйони відображень. Кожен рух їхніх лез створював звук, як тріск льоду на глибокому озері.

За ними повільно йшли Мовчазні Пожирачі. Порожні всередині, як ляльки без душі, вони тягли кістки назовні, гострі й дивно зігнуті. Кожен крок залишав на землі чорні сліди, які шипіли й повільно розплавлялися у піску.

На самому краю обрію виднілася найстрашніша фігура — Ловець. Істота з трьома обличчями, кожне з яких плакало густою чорною смолою. Її очі горіли, відбиваючи страх і провину, а смола капала на землю, роз’їдаючи камінь і залишаючи після себе запах згарища та спогадів.

Ортон відчув холод, що пробіг по спині, і серце здригнулося. Але Ліора не втратила спокою. Вона повільно витягла з-під шкіри голку з вітру, що світилася м’яким зеленим світлом, і прошепотіла:

— Це не твої вороги, — її очі блищали рішучістю. — Це твої судді.

Навколо повисла тиша, важка й напружена, а вітер, що збуджував Ключ Ортона, загуляв навколо них, немов підкреслюючи початок випробування.

Ортон вдихнув глибоко, і вітер у його легенях загуляв, немов ожив. Він відчув, як сила Ключа пронизує кожну клітину його тіла, і тіло перетворюється на зброю самої стихії.

Права рука спалахнула вихором із уламків каменю, що крутилися і струшували пил, як маленькі мініатюрні смерчі, готові рвати все на своєму шляху. Кожен рух руки відбивався в землі гуркотом, а пил здіймався стіною, розсікаючи світло і тінь.

Ліва рука перетворилася на спис із щільного повітря. Його наконечник блищав, немов невидимий, але відчутний, здатний пробивати плоть і метал одночасно. Він вібрував у ритмі серця Ортона, готовий прорвати будь-який опір.

Очі перетворилися на два вихори, що випалювали сліди на землі, залишаючи після себе спустошену поверхню, де навіть пил не міг затриматися. Світ навколо, ніби визнаючи його силу, затих і затаїв подих.

Перед Ортою стояв Ловець. Істота завила трьома голосами одночасно — низьким, як гул землі, різким, як тріск кістки, і глухим, як стогін вітру. Її три обличчя кривилися у крику, а смола стікала ріками по піску.

І тоді битва почалася.
Кожен порух Ортона випалював простір, вітер кликав уламки і повітря у вихори, що кидалися на ворога. Ловець відмахувався, але кожен його рух зустрічав силу, що була створена не лише магією, а його власною рішучістю.

Сила Вітру була тут не лише зброєю — вона була тілом Ортона, його духом і волею, що прагнула перемоги будь-якою ціною.

Перший Вартовий Сну кинувся на Ортона. Його дзеркальний клинок, що блищав у похмурому світлі, пронизав повітря і торкнувся плеча Ортона. Холод пронизав тіло, а в очах миттєво спалахнули спотворені відображення.

Перед ним розгорнулися жахливі сцени. Він побачив свою матір, чи ту жінку, яка була її образом, що тоне в піску, обличчя спотворене болем і відчаєм. Немов інша картинка з’явилося обличчя дитини з очима, немов його власні, яку закривають у скрині, силкуючи затиснути світло й надію. І потім себе самого — справжнього себе, який розпадається на крихти, що сиплються, мов пил крізь пальці, і втрачають форму, залишаючи лише відчуття порожнечі.
Відчуття провини й страху охопили Ортона, але він не злякався. Вогонь сили Ключа спалахнув у грудях, вітром, що розганяв кошмари.

— Це не я! — закричав він, і його голос прорвав тишу, немов удар грому.

Рухом руки він спрямував вихор Ключа на вартового. Дзеркальна форма розсипалася на тисячі крихітних осколків. Кожен з них злітав у темне небо, випромінюючи слабке зелене світло, немов символізуючи свободу і очищення.

Ортон відчув, як страх і провина залишають його тіло. Він стояв, тримаючи руку на грудях, де бився Чорний Ключ, і вперше зрозумів: тепер він сам творить свій шлях, а не лише відлуння чужого болю.

Другий Вартовий Сну кинувся вперед, клинок зі спіненої кістки пронизав повітря і встромився в живіт Ліори. Але замість крику чи болю вона розсміялась — дзвінко й безтурботно, немов сама смерть перетворилася на гру.

Її тіло почало розпадатися на пісок. Кожна частинка її плоті ставала пилом, що здіймався в повітря і мерехтів у променях сонця, яке пробивалося крізь темні хмари.

— Я теж не справжня! — промовила вона, голос її розносився навколо, змішуючись із шелестом піску.

Пісок Ліори повільно закрутився в невидимий вихор і увійшов у Ортона, огортаючи його тіло, проникаючи в шкіру, живлячи серце і душу. В цей момент він зрозумів істину. Вона — частина Ключа, його сили і мудрості. Всі ці істоти, Вартові і Ловець — лише випробування його духу. Кожен удар, кожна атака — не просто бій, а ритуал, через який він проходить, щоб стати справжньою Вітровою Війною.