Тінь справжнього себе

Ортон мчав за Ліорою, намагаючись не відставати. Вулиці навколо були схожі на кошмар, вирваний із чужої голови.

Бруківка під ногами не була мертвою — вона дихала. Камені здіймалися й опускалися, наче груди невидимого велета, що спав під землею. Кожен крок Ортона відгукувався глухим стогоном, і йому здавалося, що місто чує його.

У вікнах будинків не відбивався теперішній світ. Замість темних фасадів він бачив власне дитинство: себе маленького, що сміється з батьком у саду, грає на полі, якого насправді ніколи не існувало. Чужі спогади, підкинуті кимось у його свідомість, миготіли калейдоскопом, і кожен кадр різав серце.

Тіні на стінах жили власним життям. Вони рухалися швидше, ніж їхні власники, ніби випереджали час на кілька ударів серця. Інколи тіні зупинялися й озиралися, поки тіло Ортона бігло далі.

— Де ми?! — закричав він, але його голос одразу розчинився у витті вітру, загублений серед шепотів, що линуло з кожної шпарини. Наче саме місто наспівувало йому відповідь, але словами, яких він не розумів.

Ліора не озиралася. Її рухи були стрімкі, відчайдушні. Узори на її руках і шиї світилися криваво-червоним, пульсуючи в такт її серцю. Вони скидалися на печатки, вирізьблені в самій плоті.

— У місці, де перетинаються всі сни! — вигукнула вона. Її голос відлунював дивно, ніби його повторювали сотні інших голосів за стінами. — Тут час тече інакше! Якщо ми зупинимося — вони нас з’їдять!

Попереду вже здіймалася нова вулиця, яка крутилася, мов спіраль, вгору, в небо, що було схоже на тріснутий скляний купол.

Раптом земля під ногами змінилася: тверда бруківка розсипалася піском, який затягнув Ортона, немов живе болото. Він не встиг навіть крикнути — і провалився крізь шар, падаючи у чорну безвість.

Коли він нарешті торкнувся землі, то зрозумів, що потрапив у кімнату.
Її стіни були зроблені з застиглих вихорів: замерзлі вітри закручувалися у спіралі, мов гігантські скляні колони, і все одно тихо свистіли, наче намагалися вирватися.
Меблі нагадували скульптури з крижаного полум’я: стіл, шафа, навіть лампа — усі складені з вогню, який горів синім холодом і водночас випромінював мороз.

А в центрі кімнати стояв стілець. І на ньому — він сам.

Прикутий кривавими ланцюгами, справжній Ортон сидів згорблений, немов зламаний. Його руки й ноги були скути, шкіра подряпана металом, а по щоках тягнулися солоні борозни. Він підвів голову. Обличчя було схоже й водночас чуже: знайоме до болю, але виснажене, спухле від сліз. Очі — живі, повні відчаю й болю.

— Ти… — його голос хрипів. — Ти забрав моє життя…

Слова впали на Ортона, як вирок. Кімната здригнулася, і холодні полум’яні меблі загуділи, наче підтримуючи звинувачення.

Ліора впала поряд, важко переводячи подих. Її плечі здригалися, очі горіли від напруги. Вона не одразу змогла заговорити, та слова вирвалися:

— Ти… Вітрова Тінь. Не людина. Імпровізована душа, створена Ключем у ту мить, коли справжній Ортон помер. Йому було лише вісім.

Ортон застиг, відчуваючи, як його груди стискає холод. Він хотів заперечити, але горло пересохло, слова не знаходилися.

Ліора простягнула руку до його зап’ястя. Її пальці лягли на темний слід, що з дитинства видавався йому родимкою — знак у вигляді завихрення вітру. Шрам пульсував теплом, відгукуючись на дотик.

— Це не родимка, — сказала вона тихо, майже ніжно, але в кожному складі звучала приреченість. — Це шов. Місце, де Ключ з’єднав тебе з піском, вихором і чужими спогадами.

В кімнаті здійнявся тихий подих вітру, ніби сама істина набирала форми. Слова Ліори не лишали місця сумніву: усе його життя могло виявитися лише відлунням чужої смерті.

Стіни кімнати почали тріщати, і звук розколу лунко віддавався по кам’яних плитах. Дзеркала, що висіли на стінах, ожили — не просто відображали, а показували його злочини: сцени з минулого, яких він прагнув забути, людей, чиї життя були зруйновані його руками або рішеннями, що він уже й сам не міг пригадати.

Підлога під ногами змінилася. Камінь розсипався, і звідти піднімався пісок із кістками, що сипалися між пальців, як суміш часу й смерті. Кожен крок Ортона відгукувався хриплим скреготом, ніби сама реальність протестувала проти його існування.

Справжній Ортон, прикутий до стільця кривавими ланцюгами, почав розпадатися на очах. Його тіло тріскалося, як суха кора, і шматки плоті розсипалися, залишаючи лише тінь і холод.

— Вітер вибрав тебе… — шепотів хлопчик із дзеркала, його голос звучав всередині голови, ніби відлуння з минулого і майбутнього одночасно. — Тому що ти порожній. Ти міг вмістити всю силу…

Слова пролунали не як докір, а як вирок, що закарбувався на спині Ортона, стискаючи серце і примушуючи тіло відгукуватися кожним нервом. Усвідомлення того, що він лише сосуд, приймач могутності, пробивалося крізь страх і розпач, як холодне світло, що не залишає тіні.

Ортон упав на коліна, тіло тремтіло, а форма почала розпливатися, мов фарба на вологому полотні. Він відчував, як кожна клітина прагне втекти, залишаючи порожнечу замість плоті.

— Я… Я ж реальний?! — вигукнув він, голос зірвався на крик, який відлунював у кімнаті з тріснутими дзеркалами. — Я пам’ятаю кожен день! Кожен момент… Я жив!

Ліора нахилилася до нього, обережно стиснула його руку. Її долоня була гарячою, живою, і тепло від неї ніби струмками прокотилося по його тілу, повертаючи відчуття цілісності.

— Справжнє — не те, що було, — промовила вона тихо, але в її словах відчувалася непохитна сила. — Справжнє — те, за що ти борешся.

Слова, немов ключ до серця, пробилися крізь порожнечу в Ортона. Він відчув, як усередині з’являється щось міцне, справжнє. І раптом тріска Ключа, що лежав у нього на грудях, засіяла яскравим золотавим світлом.

Одночасно всі дзеркала кімнати тріснули, вибухнувши блиском і скреготом. Осколки здійнялися в повітря, але не завдали шкоди — замість цього вони розсіяли темряву, яка тримала його форму, і світ навколо Ортона на мить засяяв чистотою.