Сон, що гризе

Усередині вежі панувала дивна гармонія — запах попелу від багаття змішувався з холодним присмаком нічного повітря, що просочувалося крізь тріщини у стінах. Тіні від полум’я бігали по фресках.

— Ти спав три дні, — промовила дівчина, занурюючи пальці в густу мазь. — Але не зовсім тут.

Ортон стиснув зуби, коли прохолода торкнулася шкіри. Вона не просто лікувала: вона проникала вглиб, розтікалася венами, немов сама природа входила в його кров.

— Що це? — його голос зірвався на шепіт.

— Пісок із твоїх снів, — відповіла вона спокійно й показала на знаки вітру на своїй шиї. — Ми називаємо його Слізьми Вітру.

На мить він відчув, як серце забилося в унісон із незримим ритмом довкола. Рана засичала, наче розпечене залізо у воді, і світ потемнів. Перед очима знову спалахнула та сама постать: жінка з очима бурі стояла у пісках безмежності, простягаючи руки до нього.

Її долоні світилися і Ортон не знав — то видіння чи заклик, від якого неможливо відвернутися.

Коридор тягнувся без кінця, немов сам складався з вітру й тіней. Кам’яна підлога стугоніла під кроками Ортона, хоча він не був певен, чи дійсно торкається її ногами. Двері коливалися у ритмі невидимого подиху — зітхання чужого світу.

Ліворуч темніли брами з кривавими відбитками, що розтікалися по дереву, немов живі вени. Вони тремтіли, і з-під щілин сочився теплий подих — не те людський, не те звіриний.

Праворуч — ряди дзеркальних дверей. У них він бачив себе десятками, сотнями відображень. Але в кожному віддзеркаленні Ортон був інший: у когось очі сяяли бурею, у когось — не було обличчя зовсім.

Далі — двері, замуровані зсередини. Цегла вібрувала від тихого стуку, наче там хтось бився, прагнучи вирватися назовні.

Голос жінки лунав з усіх боків, холодний і водночас близький, як подих на вухо:

— Обери двері, Спадкоємцю... Але пам’ятай: деякі сни їдять своїх гостей.

У коридорі здійнявся порив — сильний, як попередження. Полум’я невидимих факелів загойдалося. Ортон відчув, що кожен його крок буде не просто вибором, а вироком.

Перші двері розчинилися безшумно, проте удар вітру штовхнув Ортона всередину.

Кімната дихала теплом дитинства — тьмяне світло лампи, запах старого дерева, потріскані шпалери. І серед цього — він сам. Малий, худорлявий хлопчик у полотняній сорочці, тремтячи від страху, забився у велику скриню, притиснувши коліна до підборіддя.

Голоси з вулиці змішувалися у хаос — крик, сміх, ридання, ніби самі стіни пам’ятали війну. І тоді жінка нахилилася над ним. Її обличчя було розмите, але очі… ті самі, що й у нього. Вони світилися відблисками бурі. Її долоні, теплі й пильні, закрили йому вуха, захищаючи від крику за вікном.

На підлозі, між ними, блищав знак. Вітровий символ, намальований кров’ю, пульсував, немов живий.

Ортон відчув, як його серце стиснулося: це було занадто реально, занадто близько. Але він не пам’ятав цього.

Вітер зашепотів у щілинах, немов сам коридор заговорив:
— Це не твої спогади... Він вкрав їх.

Холод проколов його груди. Хто — він? Хто забирав навіть пам’ять?

Двері грюкнули так, що луна прокотилася коридором, і темрява ковтнула кімнату.

Другі двері відчинилися вузькою щілиною, і крізь неї вирвався подих холоду. Ортон ступив усередину — і завмер.

Перед ним розкинулася безкінечна зала, підлога якої губилася в темряві. Тисячі дзеркал стояли рядами, утворюючи нескінченний лабіринт. Та жодне з відображень не було правдивим.

В одному дзеркалі він побачив себе в чорній масці, з мечем у руках, зануреним у груди невідомого ворога. Очі його були холодними, немов у ката.

В іншому — старий Ортон, зігнутий і змучений, рвав власні очі, немов хотів вирвати те, що бачив.

Третє відображення показало його з крилами, обпаленими полум’ям. Він кричав, охоплений вогнем, але замість болю на його обличчі було божевільне захоплення.

Дзеркала дзвеніли, відлунюючи сотнею голосів, які перепліталися в єдиний хор:
— Можливі майбутні... Вітер бачить усі шляхи.

Серед цього хаосу він помітив найменше дзеркало, майже приховане між більшими. Його поверхня тремтіла, немов вода. У ньому була вона — дівчина, яка врятувала його в руїнах. Її очі були ті самі, її тату світилися. Але... на обличчі лежала срібляста маска, така сама, як у тих, що на нього нападали.

Холод пройшов по спині. Дзеркало ніби чекало від нього реакції.

Треті двері вперто не піддавалися, ніби сама деревина впала в опір. Ключ Вітрів у його кишені розпечерся, наче відчув його рішучість. Легкий вітер, що раніше ховався у кімнатах, зараз пробіг по шкірі, шепочучи:
— Тільки для Обраних.

Він стиснув кулак і вдарив у двері. Тріскнув метал, потім дерево розкололося, і перед ним відкрилося темне, але світле приміщення.

Всередині, у центрі, сиділа жінка. Її волосся кружляло у бурі, очі сяяли холодним блиском, а криваві ланцюги приковували її до трону, викладеного з кісток. Навколо стояли ті самі три фігури — Піщана, Пуста, Безлика — мовчазні, але страшні у своїй присутності. Їхні тіні падали на стіни, де фрески розповідали про катастрофу: місто, знищене диким, невблаганним вітром, що висів над вулицями, як темна хмара.

Жінка підняла руки до нього, очі повні болю й прохання.
— Вони замкнули мене, щоб вкрасти силу, — її голос лунав одночасно віддалено і ближче, ніж дихання. — Ти мусиш…

Її пальці тремтіли, немов хотіли доторкнутися до самого серця його рішучості. У кімнаті запахло свіжим поривом вітру, що пробивався крізь тріщини, і він зрозумів: кожен момент тепер вирішує не тільки її долю, а й його власну.

— Ортон!

Дівчина трясла його за плечі, намагаючись витягти з небуття те, що він щойно пережив. Подушка під його головою була змочена плямами крові, що текла з очей, і світ навколо здавався неначе розмитим від жаху та невимовного болю.

— Ти кричав… мовою, якої не існує, — її голос тремтів, сповнений напруження і страху, але водночас намагався тримати його під контролем.