Обраний

Гуркіт наближався, а зі стелі печери сипалося дрібне каміння. Струмінь пилу танцював у повітрі, підсвічений млявим світлом з розколин. Печера ніби дихала — стиха й загрозливо. Ортон стояв на коліні поруч із відкритим саркофагом. Його пальці міцно стискали меч — легкий, немов викований із самого вітру. Лезо ледве світилося блакитним відблиском.

— Хто ви?! — вигукнув він, здіймаючи меч перед собою. Його голос розрізав напружене повітря.

Перед ним стояв старий у важкому темному плащі, обличчя якого частково ховалося під каптуром. Але в тіні виблискували очі — сіро-сріблясті. Старий підняв долоню, і повітря навколо згусло. Падаючі уламки зависли в повітрі. Пил завмер у русі, ніби час зробив крок убік.

— Я — Еріон. Останній з Хранителів Вітру, — його голос був хрипким, але пронизливо чистимі. — А ти — перший за триста років, кого Ключ визнав своїм.

Серце Ортона затремтіло. Меч у його руках ледь помітно задзвенів. Та миті спокою було мало. За спиною Еріона скелясту стіну прорізав хрипкий тріск. Камінь здригнувся, і крізь розлом прорвалися дві постаті в сріблястих масках. Їхня хода була тиха, але цілеспрямована, мов у хижаків. Їхні клинки спалахнули гострим місячним світлом, і навіть темрява, здавалося, відступала перед їхньою холодною люттю.

— Віддай Ключ! — прошипів один із них.

Ортон підвів меч, і в ту ж мить лезо задзвеніло голосніше. Повітря навколо нього закружляло спіраллю. Вітер підхопив його плащ, здійняв пил та попіл у повітрі.Еріон ступив убік, і його фігура поступово почала розчинятися в повітрі, як дим. Лише голос залишився, мов шепіт бурі:

— Не бийся, як смертний. Слухай вітер. Він — твоя зброя.

Ворог кинувся вперед. Ортон відчув різкий, палючий біль у кишені — диск спалахнув, мов розпечене залізо. Та замість того, щоб кричати, він завмер, охоплений не болем, а хвилею невидимої сили. Щось незбагненне, первісне раптом повело його тілом. М’язи напружились, як струни. Повітря стало легким, рухи — невимушеними. Він відштовхнувся від землі. Ні — його ніби підхопив сам вітер. Ортон злетів у повітря й перелетів через голови нападників — у моменті, що здався розтягнутим, він бачив, як ті повільно обертаються вгору, не встигаючи зреагувати. Час зламався. Гравітація відступила.

— Що я...? — вирвалось у нього, коли ступив за межу можливого.

— Не думай! Дай йому керувати тобою! — гукнув Еріон з-за спини.

І Ортон відпустив контроль. Його тіло більше не належало йому — це був танець, витканий із повітря і блискавок. Меч у руці вже не був зброєю — він став частиною дихання, частиною пульсу світу. Ортон відчував вітер — як той рухається вздовж лез супротивників, як закручується за кожним їхнім порухом. Він передбачав, де буде удар, ще до того, як думка виникала в голові ворога. Перший противник кинувся вперед, піднімаючи клинок навскіс. Рух — надто широкий. Дихання — на півтакту швидше. І в цьому розриві… Ортон обернувся в стрибку — меч вистрелив півмісяцем, і гостре лезо пройшло через маску, розірвавши її, і зупинилося лише, коли торкнулося шкіри шиї. Рух — як подих. Маска впала. Другий відступив. Його руки здригнулись, клинок хитнувся.

— Він не навчений… Як він…? — прошепотів той, і страх у його голосі був голосніший за крик.

Ортон зробив крок уперед. Вітер знову обвив його, і меч ожив готовий до другого удару.

Еріон рвучким рухом зірвав із плеча темний, посічений часом плащ. Пил здійнявся навколо нього кільцем, ніби й саме повітря злякалося оголеної істини. Його груди й плечі були покриті шрамами, витесаними з плоті так, наче їх карбували лезом вітру. Візерунки — ті самі, що пульсували на Ключі Ортона. Символи не просто нагадували один одного — вони випромінювали одне й те саме дихання, одне й те саме джерело.

— Ортоне! — голос Еріона був сповнений не проханням, а глибинною довірою. — Дай мені силу!

І не встиг Ортон поворухнутись, як диск сам вирвався з кишені, ніби відчув, що час настав. Срібляста поверхня затремтіла в повітрі, а потім — ліг  на тіло старого, вмощуючись у центр візерунків шрамів, немов остання втраченa частина. У цю ж мить печера застогнала. Глухий, глибокий звук прокотився підлогою, стінами, стелею — ніби сама гора здригнулася від пробудження чогось давнього. Символи навколо — на саркофазі, на скелях, навіть у малюнках пилу — почали світитися, тремтіти, зливатися у єдиний візерунок. Стіни розкололися. З розломів, із самих тріщин світу, вирвався лютий вітер — не порив, не подих, а жива стихія. Він крутнувся вихором навколо Еріона, здійнявши уламки каменю, попіл та стародавній пил у шаленому танці. Маски не витримали: їх підкинуло вгору, наче ляльок з ганчір’я, а потім кинуло в стіну — з тріском, з криком, з хрускотом кісток. Один із них ще спробував підвестись, але вітер виплеснувся вперед — мов хвиля, і викинув його з печери, мов сміття. А посеред епіцентру бурі стояв Еріон, розпростерши руки до неба, як жертовник до блискавки. Він кричав — але не від болю. Його очі світилися, а обличчя згоріло у вогні шаленого екстазу.

— ВІТЕР ПОВЕРТАЄТЬСЯ!!! — його голос став частиною реву самої стихії. Каміння плавилось від сили, простір тремтів, а диск на грудях Еріона почав обертатися — не фізично, а всередині реальності, змінюючи саме повітря.

Вихор стих так само раптово, як і виник — мов ураган, що на мить розніс усе навколо, а тепер поступово затих. Повітря наповнилося сірим пилом, який розповзся, ніби туман. Еріон лежав на холодній землі, повалившись, як виснажений воїн після жорстокої битви. Його тіло вкривали численні шрами, що світилися м’яким синім світлом — відбиток недавно пролитої магічної сили. З пальців вислизнув Ключ, який тепер безсилою вагою впав на кам’янисту землю. Ортон опустився на коліна і підняв Ключ. Його очі широко розплющились від жаху: диск, що був серцем артефакту, покривався глибокою тріщиною. Магія Ключа, котра колись була непохитною, тепер здавалася нестабільною, ніби ледь трималася на нитці.

— Що ти зробив?! — вигукнув він, голос тремтів від болю і розпачу.