Втеча

Ортон біг, не відчуваючи ніг під собою. Його тіло було легким, наче наповнене розпеченим повітрям, а серце калатало так, що цей стук дзвоном віддавав у скронях. Ключ вітрів у кишені його плаща почав нагріватися.

— Не дайте йому втекти! — голос переслідувачів лунав позаду.

Ортон різко обернувся і побачив, що за ним прямують три мерехтливі фігури у сріблястих масках. У їхніх руках були клинки, які відбивали світло місяця. Ортон намагався бігти якнайшвидше, але сховатися йому б не вдалося, бо він залишав за собою кривавий слід: краплі крові переливалися на холодних каменях. Та раптом він завмер на місці. Скелястий схил за руїнами раптово обривався, і там, у безодні прірви, важкими клубками стелився темний туман. Декілька камінців з-під його ніг покотилися вперед і впали у прірву. Звуки каміння, що відбивалося від скель — спочатку голосно, а далі, віддаляючись, усе тихіше — зазвучали відлунням так, що їх почули його переслідувачі.

— Він біля урвища! — пролунало зовсім близько.

Обернувшись, Ортон побачив першого з них всього лиш за двадцять кроків. Він тихо присів, стараючись заховатися за громіздким валуном. Із цього сховку він спробував роздивитися, хто саме за ним йде. Людина в темному плащі обернулася й показала своє обличчя. Її маска була наполовину тріснута, відкриваючи половину обличчя — без рис, без почуттів, лише холодний відблиск гладкої перламутрової шкіри. У руці вона тримала клинок, від якого йшов колючий холод — настільки сильний, що відчувався навіть на відстані.

Ортон інстинктивно поклав руку в кишеню та дістав диск. Ніби той міг його захистити. Та диск раптом почав пульсувати й нагріватися, наче в руці билося живе серце. Від несподіванки він зробив крок назад — і погляд упав на місце, де він щойно стояв. На камені, наче щойно виріс із землі, був символ — такий самий, як і на диску. Навколо нього, ніби в ритуальному танці, бігали крапельки ртуті. А сам знак випромінював слабке світіння, яке посилювалося з кожною новою пульсацією диска.

— Стрибай, — прошепотів сам вітер йому на вухо. Та в цьому тихому шепоті чулося сотні людських голосів.

Ортон глибоко вдихнув і відчув запах грозового вітру, що яскраво вирізнявся на тлі навколишніх пейзажів пустелі й гарячого піску. Дивний спокій розлився тілом, плавно замінюючи паніку. Стиснувши зуби так сильно, що аж відчув, як тріскає емаль на одному з верхніх зубів, він кинувся в прірву.

Відкривши очі, він побачив, як темний, слизький туман розступається перед ним. По боках він бачив тіні, які химерно витанцьовували в тумані, немов у киплячій воді. А просто перед ним — його відображення. Але це був не він. Відображення не падало разом із ним — воно завмерло в повітрі й мовчки спостерігало. Це падіння тривало довше, ніж має право тривати будь-який політ. Ортон уже забув, де він і що робить. Його розум тихенько втікав у підсвідомість, аж раптом він відчув, як щось холодне й м’яке обіймає його тіло, сповільнюючи падіння.