Знахідка

Посередині безкрайньої кам’яної пустелі виднілися ниточки караванів. Незважаючи, на умови непридатні ні для життя ні для смерті, на відсутність води і вічного пошуку зміни ландшафту на горизонті це місце було досить людне. Крім різноманітних кам’яних наростів, скель та зруйнованих, колись величних та неймовірно розкішних, архітектурних споруд, тут був лише пісок і вітер, який намагався занести його всюди, де тільки можна.

Цими шляхами ходили лише великими групами, в кожній - мінімум троє ходили цими шляхами все своє життя. Майже всі шукали кращого життя у далеких незнайомих країнах, інші - контрабандисти, які за золото ризикували життям. 

Ортон ставши на одне коліно тримав креслення на іншому і попри сильний вітер старався зробити правильну схему старого храму, який трапився їм на шляху. Він був картографом третього рангу Гільдії Дослідників - людиною, яка довіряла тільки олівцю, пергаменту та власним очам. Тому, зараз коли вони на межі регіону, який місцеві називають Руїнами Вічності, він хотів детально створити карту. Тим часом вітер сипав гарячим піском йому в очі та норовив вирвати карти й креслення з рук. Іноді до нього доносилися обривки розмов з  каравану  

• Камінь, той стоїть віками. Ті, хто ходить вже більше тридцяти років цими шляхами кажуть, що його називають “Червоний менгір” - Ортон подивився на високий метрів чотири стовп з червоного пісковику, на ньому переливалися під сонячним світлом незрозумілі символи.
• Кажуть він тут був ще до падіння Імперії.
• А мій знайомий сказав, що бачив як ця проклята каменюка п'є кров пролиту у її підніжжя, страшне місце. 
• А мої люди казали, що він людей обманює і вміє роздвоюватися. Це ж єдиний орієнтир тут.

Зосереджений на роботі Ортон не звернув увагу на те, що вітер змінив напрямок і зараз замість знайомих голосів він чув шепіт незнайомих слів. Запах гарячого піску і його поту змінився ніжним запахом шафрану та різкуватим - іржавого заліза. Раптовим поривом вітру його карту вирвало з рук і він майже торкнувшись її в польоті кінчиком пальця, міг лише спостерігати, як вона злітає в маленькому вихорі все вище і вище. Раптом земля під його ногами здригнулася і осіла, каміння збоку заскреготали ніби жуючи щось. Коли ж він озирнувся, то побачив як сліди верблюдів випарувалися за п’ятдесят кроків, ніби їх тут і не було.

• Ну й чудово, - нервово промовив і витер пісок з очей - тепер я - частина легенди.

Важкі сірі хмари нависли над руїнами, а дощ бив по каменю, немов намагаючись змити з них століття пилу. Ортон притиснувся до стіни розваленого храму, відчуваючи, як холод крізь його поношений мандрівний плащ. Цей плащ був у нього, відколи він вступив у Гільдію Дослідників. Ще в перший тиждень роботи він випадково розлив чорнило на лівий рукав, а оскільки грошей купити новий плащ не було, то він казав всім, що це його своєрідна позначка. Він не раз виручав молодого картографа на роботі  під час грози, адже незважаючи на свій стан - він не пропускав капель дощу. Завдяки цьому плащу і вцілів його маленький записник, де було все - від дитячих малюнків неіснуючого міста до бережно записаних спогадів. Він проклинав себе за свою наполегливість - ту саму, яка колись допомогла йому вирватися з злиденного існування в одному з найбідніших кварталів Верхнього Теруна. Сирота, вихований вуличними злодіями, він міг би стати таким же, як і вони. Але замість цього він вивчився читати по старим книгам, які крали для нього старші хлопці, а потім сам підробив документи, щоб потрапити в учні до Гільдії.

• Хай йому грець, з цими руїнами - пробурчав Ортон, забираючи з очей мокре волосся. 

Раптом його чоботи зісковзнули з мокрого каменя і він впав на коліна, роздерши штани і шкіру на ногах. Декілька капель крові бризнули на вологий пісок, яскраво зблиснули золотим сяйвом і пропали. Після секундного шоку, він раптом почав роздирати долонями пласт сипкого піску. Повітря одразу стало важким і кожний подих, ніби гаряча лава обпікав легені. Камені навколо почали видавати звук, схожий на тонесенький писк, що змушував кров стискатися у жилах. Відлуння стало чіткіше і частіше, ніби сам простір і час випереджали його і вже знали що станеться. Раптом його ліва рука , на якій вже проступили синці, врізалася в щось металеве. На глибині п’яти пальців під піском лежав огруглий металевий диск, кругом нього лежали малесенькі кісточки. І Ортон був впевнений, що він не хоче знати кому вони належать. Сам диск віддавав теплом і злегка світився символами. Але насторожило, що він ніби пульсував, якби там було справжнє серце всередині. Ортон не хотів його брати, але пальці самі торкнулися його. Зникли звуки, кольори, зникло все. На секунду йому здалося, що він висить у повітрі і дивиться як він сам же торкається диску.

• Нарешті - прошепотів знайомий голос. Голос людини, яку він взяв ніби ціле життя. Раптом він зрозумів, що голос його, але не сьогоднішнього. Це був голос його, який вже знав більше і бачив більше на багато років вперед.

Пальці самі стиснули амулет сильніше. Раптові голоси його злякали, а потім він побачив їх. Десятки фігур у масках з пташиних черепів схилилися перед порожнім троном. Зникли вони, як тільки він їх побачив, але з’явилося щось інше. Густими клубками пішов дим, очі різав важкий металевий запах. Його погляд зачепився за срібний металевий низ плаття. Погляд піднявся вгору і крик застиг у горлі не даючи ні вдихнути ні видихнути. З самої бурі вийшла жінка. Її волосся клубками огортав тягучий дим, а з очей сльозинками капала ртуть. Раптом, його руку ніби охопило полум’я. Він отямився. Лежачи на руїнах забутого храму Ортон подумав про маму, яка померла коли він ще був маленьким. Від неї залишився хіба маленький ключик, який він завжди носив на шиї. Але тут його рука запекла сильніше і зі страхом подивившись на неї, він побачив як амулет став багряно-червоного кольору, залишаючи клеймо на його долоні. Він різко відкинув його. Диск затремтів, букви ніби почали рухатися, створюючи незнайомі слова. Ортон насторожено підійшов і раптом зрозумів написане.