Розділ 2. Перший крок

Коли старий коваль — Дорен Грат — сказав ті слова, Арден довго сидів мовчки. Руки ще тремтіли після нічних подій, у голові звучали уривки криків, тупіт важких чобіт і дзвін зброї, який так і не став його звуком.

— Я... я не знаю, чи вийде, — нарешті видавив хлопець.— Вийде, якщо будеш тримати клятий молот щодня, — знизав плечима Дорен. — Тут нема магії чи чудес. Є тільки робота і біль у м’язах.

Коваль мовив це так буденно, ніби пропонував просто допомогти з ремонтом паркану. Але в його очах була та сама непохитність, яку Арден бачив у воїнів, коли ті ставали плече в плече на стіні.

— Добре, — сказав він нарешті. — Покажіть.

Дорен підвів його до кузні. Усередині було тепло, запах гарячого металу змішувався із солоним потом і вугіллям. Коваль простягнув йому молот.— Спочатку вчимося тримати правильно. Лікті близько до тулуба, хватка — не мертва, але й не розслаблена. Удар має йти не з руки, а з плеча і корпусу.

Арден спробував — і відразу влучив не по залізу, а по ковадлу, змусивши інструмент лунко заспівати.— Та ти в нас талант, — хмикнув Дорен. — До розбиття ковадел.

Хлопець знітився, але коваль лише махнув рукою:— Не спіши. Перші тижні твоє завдання — відчути вагу. І звикнути, що руки тебе ненавидітимуть.

...

Тренування почалися наступного ранку. Арден приходив до кузні на світанку, коли місто ще не прокидалося. Дорен змушував його не лише бити по заготівках, але й носити важкі відра з водою, піднімати мішки з піском і робити вправи, від яких хлопець падав на лаву, задихаючись.

— Це навіть не початок, — казав коваль. — Справжнєтренування буде, коли ти прокинешся і зрозумієш, що тіло хоче вмерти, а ти все одно йдеш сюди.

М’язи горіли, долоні вкрилися пухирями, але Арден не зупинявся. Його друзів здивувала така впертість.

— Навіщо ти це робиш? — питав Кейн, коли вони зустрічалися ввечері.— Ти ж не збираєшся у воїни.— Не знаю, — відповідав Арден. 

Але насправді він знав. Він хотів, щоб наступного разу, коли небезпека прийде, він не відступив.

...

Ланфорд після нападу змінився. На вулицях частіше з’являлися вартові, глашатаї щодня повідомляли новини з інших міст. Подейкували, що на північних рубежах з’явилися дивні створіння, а торгові каравани почали наймати подвоєну охорону.

На ринку люди продавали не тільки їжу, а й дешеву зброю: ножі, дротики, навіть старі арбалети. Ковалі не встигали кувати наконечники для стріл.— Війна ще не почалась, а вже пахне нею, — бурмотів Дорен, коли Арден допомагав йому у кузні.

...

Через два тижні Дорен вирішив перевірити учня.                   — Завтра зранку йдемо до північних воріт. Потренуєшся з дерев’яним мечем.

На майданчику біля стін зібралися кілька вартових. Вони з цікавістю дивилися, як хлопчина бере в руки зброю. Його супротивником був молодий солдат, що явно не збирався сильно щадити.

— Стійки в тебе ніякої, — відразу сказав він і різкопішов уперед. Удар, ще один — і меч Ардена вибили з рук.— Якби це був бій, ти б уже лежав, — крикнув солдат.

Сором і злість обпекли хлопця. Він підняв зброю, став у позу, яку пам’ятав з настанов коваля, і знову пішов у сутичку. Цього разу він устиг парирувати один удар, але все одно програв.

Дорен лише кивнув: — Добре. Ти не кинувся тікати після першого провалу. Це вже початок.

 ...

Того ж вечора в Ланфорд прибув караван. Серед прибулих був чоловік у довгому, потертому плащі та з мечем незвичної форми. У таверні він розповідав про Академію Астрас — місце, де навчають найкращих воїнів і магів Імперії.

Ардена ці слова ніби зачарували. Він підсів ближче, слухав про величезні бібліотеки, тренувальні зали, випробування на витривалість і навіть дуелі з магічними створіннями.

— Але туди беруть не кожного, — попередив мандрівник. — І дорога туди небезпечна. Потрібно йти через землі, де не кожен день зустрінеш людину, алемайже завжди — щось гірше.

Цієї ночі Арден довго не міг заснути. У голові билася думка: «Може, це шанс?»

...

Арден лежав на вузькому дерев’яному ліжку, дивлячись у стелю, яку ледь освітлював місяць крізь маленьке вікно під дахом. Повітря було прохолодним, у кімнаті пахло сухими травами, що висіли пучками під балками, і старим деревом. Знизу, з кухні, долинав тихий скрип — мабуть, господарка хати прибирала миски після вечері.

Він перевернувся на бік і заплющив очі. Та замість сну в голові знову і знову спалахували образи — його втеча з площі, коли бандити увірвалися до міста, крики людей, дзвін металу… і власне безсилля. Тоді він відступив, хоча серце кричало стояти й битися. Але ноги самі несли його вбік, у безпечну тінь.

"Може, це шанс…" — думка билася в голові, наче пташка в клітці. Вона одночасно лякала і тягнула за собою. Він розумів, що погодившись, увійде у світ, де доведеться ламати себе, працювати до крові й поту… і де вже не сховаєшся за спини інших.

Він вдихнув на повні груди, немов намагаючись ковтнути сміливості з нічного повітря.

Так, — прошепотів він у темряві. — Я спробую.

...

На світанку Арден прокинувся від постуку у двері.— Підйом, сонько!— пролунав гучний голос Ларса, того самого охоронця, що вчора врятував його від неприємної зустрічі з бандитами. — Якщо хочеш навчитись, то не запізнюйся в перший день.

Хлопець швидко натягнув просту сорочку, зашнурив потерті черевики і спустився вниз. Ларс чекав його біля дверей, тримаючи в руці дерев’яний кийок.

— Це тобі,— він сунув кийок Ардену.— Сьогодні вчитимешся тримати зброю.

Вони рушили в бік міських стін, минаючи ще сонні вулиці. Крамниці були зачинені, лише де-не-де пахло свіжим хлібом із пекарень. За стінами міста розкинулися луки, де вже зібралася невелика група людей — хтось із них був у простому одязі, як і Арден, хтось — у легких шкіряних обладунках.

Ларс поставив його у шеренгу.                                                      — Це тренування для новачків,— пояснив він. — Тут ти зрозумієш, чи зможеш колись стати воїном… чи краще залишитися в мирному ремеслі.