Розділ 1. Дим над Ланфордом

Сонце ще не встигло піднятися над темними верхівками дубів, коли над Ланфордом поплив тонкий ранковий туман. Кам’яні вулиці були вогкими від нічної роси, а дахівки будинків блищали, наче вкриті склом. З вежі міської брами долинав глухий стукіт — черговий змінював вартового, і звук його кроків відбивався глухим відлунням у прохолодному повітрі.

Арден Вейр, худорлявий хлопчина з темним, постійно скуйовдженим волоссям, стояв біля майстерні батька. Його долоні вже були вкриті дерев’яною стружкою — він намагався вирізати ручку для невеликого ножа.— Не так тримай, — буркнув батько, кремезний чоловік з вічно зморщеним чолом. — Лезо завжди від себе, а не на себе. А то знову доведеться тітці Ілані твої пальці зашивати.

— Та я обережно, — відповів Арден, але відсунув клинок, як сказано.Насправді йому куди цікавіше було слухати, як неподалік на ринку вже здіймався ранковий гамір. Продавці овочів і м’ясники сварилися через ціни, бродячий музика пробував струни старої лютні, а міські глашатаї вигукували новини, серед яких знову і знову лунали слова про «зростання небезпеки на північних дорогах» та «напади розбійників».

— Чув? — підбіг до нього друг, рудий як лис хлопчина на ім’я Кейн. — Кажуть, уночі неподалік спалили хутір. Людей майже не лишилося.— Знову ці бандити? — нахмурився Арден.— А хто ж іще? — Кейн знизав плечима.Арден ковзнув поглядом у бік північних воріт міста. Там, за кілька миль, починався густий темний ліс, за яким лежали землі, куди звичайні люди давно боялися ступати.

Батько глухо відкашлявся, змушуючи Ардена повернутися до роботи. Але в голові хлопця вже крутилися думки про те, як воїни Академії Астрас, про яких він чув у балачках, без вагань виступають назустріч небезпеці, а не ховаються за міськими стінами.

До полудня місто ожило на повну силу. Торговці з навколишніх сіл тягнули вози з зерном, борошном, овочами. Звідкілясь із заходу приїхав невеликий караван — три вози з тканинами та прянощами. На кожному коні висів рогатий шолом і темно-зелений плащ охоронця, але їхні обличчя були напружені.

Арден із Кейнoм і ще кількома хлопцями сиділи на краю ринку, обгризаючи свіжоспечені пиріжки. Він краєм вуха чув розмови купців.— …дорогу на північ краще забути. Там тепер не тільки розбійники…— тихо говорив один, озираючись.— Що ти маєш на увазі?— насторожився інший.— Кажуть, бачили темні тіні в лісі, які рухаються самі по собі. І сліди кігтів на деревах,— прошепотів перший.

Арден відчув, як у нього по спині пробіг холодок. Чутки про монстрів тут були не новиною, але завжди лишалися… чутками.

— Ти, мабуть, знову про Академію думаєш?— хмикнув Кейн, помітивши вираз його обличчя.— Може, й так, — неохоче визнав Арден. — Там навчають битися, керувати магією… кажуть, навіть із чудовиськами можуть дати раду.— І що? Ти ж знаєш, туди беруть лише кращих. Та й добиратися туди небезпечно.

Хлопці замовкли, коли на площу в’їхав загін міських вартових. Попереду — капітан Роан, високий, з темним шрамом через щоку. Він зупинився, зістрибнув з коня і коротко кинув у натовп:— До заходу сонця ворота зачиняються. Усіх, хто живе поза стінами, просимо зайти в місто. Бачили бандитів неподалік.

Містяни забурмотіли, на ринку піднялася тривожна метушня.

Вечір прийшов швидше, ніж зазвичай. Небо затягнули важкі хмари, і тіні на вулицях стали глибшими. Арден уже повертався з майстерні, коли почув здалеку крики.

На північних воротах здійнялася тривога. Дзвонили дзвони, вартові кричали команди. За мурами здіймався чорний дим.

— Це вони! — Кейн вискочив із-за рогу, переляканий. — Бандити! І, клянусь, там були ще якісь… істоти.

Вулиці миттю заповнилися людьми, які тікали до центральної площі. Арден не роздумував — побіг у бік воріт. Там уже зібралася купка молодиків із вилами та мисливськими луками.

— Тримаємо їх! — закричав один із старших хлопців.

Перші постріли з луків свистнули над головами. У темряві біля воріт виринали силуети — деякі були людськими, інші рухалися якось надто низько, ніби звірі. Крики, брязкіт зброї, запах диму й гару заповнили все.

Ардена сковував страх. Він замахнувся палицею по першому нападнику, але той ударив його щитом у бік, збивши з ніг. Удар вибив подих. Поки він лежав, хтось із містян встиг підхопити його й потягнути назад.

— Живи, дурню! — крикнув йому в обличчя чоловік у шкіряній куртці. — Ти нам ще знадобишся

І вони відступили.

Напад закінчився так само раптово, як і почався. Бандити, залишивши кілька будинків у вогні, відійшли. У місті лічили поранених.

Ардена знайшли сидячим біля колодязя — блідий, із синцями, але цілий. Він не відчував себе героєм. Навпаки — усвідомлення власної слабкості різало гостріше, ніж будь-яка рана.

Батько підійшов, опустився поруч і тихо сказав:— Іноді, щоб врятувати інших, треба вміти врятувати себе. Але якщо хочеш, щоб наступного разу ти міг стояти до кінця — тобі треба вчитися. І не тут

Тієї ночі Арден лежав, дивлячись у темну стелю, і вперше всерйоз подумав про дорогу до Астрас.

Після нападу Ланфорд став тихим, але це була тиша не спокою, а пригніченого очікування. Містяни збирали розбиті двері, латали стіни, гасили ще тліючі балки. У повітрі висів густий запах гару та крові.

Ардена вразила дивна деталь — кілька вбитих нападників, яких зняли з валів, були не зовсім людьми. Під каптуром у одного стирчали видовжені, звірині вуха; у іншого шкіра на руках була вкрита лускою. Він раніше чув про змішану кров, але ніколи не бачив цього так близько.

— Що це за потвори?.. — прошепотів він.

— Це вже не наша справа, хлопче,буркнув вартовий, затягуючи тіло в мішок. — Якщо вони з’явились біля кордонів, значить, щось насувається.І бандити тут — тільки ширма.

Коли місто більш-менш привели до ладу, староста зібрав мешканців на площі. Його голос був хрипким, але твердим:— Ланфорд вистояв. Але наступного разу нас може бути менше. Кожен, хто має силу й бажання, повинен тренуватися. Ми подбаємо про зброю.