Розділ 9

Аріна.

 Нічого нового не відбувалося, інколи я чула, що говорять лікарі, коли приходять у мою палату і нічого більше. Деколи приходив і Марко, за що я буду вдячна йому певне до кінця життя. Мене багато що дратувало, наприклад, я не розуміла причину коми і не могла прокинутись як тільки не намагаючись. Я чорт підбери нічогісінько не могла!

 — Аріно.. — Марко наче хотів ще щось сказати, але як на мене дивно, що змовчав.

 Його раптова поява трохи здивувала мене, ну лише трохи.

 — Ти... ти т-тремтиш, — його голос був не чітким.

 Що в біса? Я не розуміла, бо аж ніяк не рухалася. Як таке взагалі можливо? Невже.. Мою думку перебив голос.

 — Я покличу медсестру.

 Схоже щось небуденне справді відбувалося.

 — Аріно, стисни руку, — голос медсестри пролунав різко.

Як я повинна це зробити? Що вона собі уявляє? Єдине, що прийшло мені на думку це просто стиснути руку там, де я знаходжуся зараз, може вона там теж стиснеться.

 — Дивовижно, — схоже по її реакції, що спрацювало.

 — Це означає, що вона може прокинутися? — запитав Марко.

 — Думаю так, я покличу лікаря, слідкуй за нею.

 Я почула гримання дверей, я надто рідко чула якісь звуки окрім голосів, попри то не можна сказати, що не чула, все ж думаю це хороший показник.

 — Якщо ми не помиляємось, то є шанси, що вона зараз вийде з коми.

  Я зціпеніла. Це ж в біса занадто хороша новина. 

 — Аріно, покажи на пальцях цифру п'ять.

Я стисла пальці.

 — Мг.. чудово, твої м'язи не атрофувалися, та поки що слабкі, але на це треба час. Проте, масажі допомогли.

 Не зрозуміла, що за масажі, хтось приходив і робив мені масаж, а я навіть не здогадувалася, дивина! Та думати про це не на часі. Я спробувала встати в кімнаті, думаючи, що встану там, але оскільки зрозуміла, дива не відбулося. Спробувала інше, просто лягла на всрату білу підлогу, приблизно імітуючи положення яке в мене там. Точного я не знала тож тому воно приблизне. І почала відкривати та закривати очі, можливо це допоможе прокинутися.

 — Її повіки дригаються, — сказав Марко, дещо радісним голосом.

Працювало, я спробувала стискати пальці по черзі.

 — В тебе чудово виходить, тепер зроби глибокий вдих-видих і пробуй тягнутися вперед.

 Щось змінилося, я розплющила очі і побачила палату. В очах пливло, дихання було не рівне, я почала крутитись не розуміючи чи мені мариться.

 — Дихай повільно, — я повернула голову на звук, лікар, поруч з ним Марко з здивованим поглядом, і медсестра яка не промовила жодного слова з того часу як прибув лікар.

 Я сповільнила дихання. Лікар прибрав маску, що допомагала мені дихати під час того як я перебувала в комі.

 — Як почуваєшся?

 — Так, ніби щойно вийшла з коми, і мене переїхало понад десяток КАМАЗів.

Лікар реготнув і обережно відчепив катетер, що був в моїй вені.

 — Яка причина моєї коми?

 Декілька хвилин тиші змусили мене дуже нервувати. Допоки лікар не заговорив.

 — Під час операції на зашивання відкритої рани на твоїй нозі, анестезіолог через свою неуважність неправильно зафіксував ендотрахеальну або ж по інакшому дихальну трубку. В результаті чого вона змістилася закривши доступ кисню до однієї з легень. Мозок декілька хвилин перебував в стані гострої гіпоксії тобто нестачі кисню. Операція пройшла чудово, але під закінчення ти вже впала в кому, це своєрідна реакція мозку, який намагався врятуватися. Під час коми тобі робили масажі, щоб коли ти прокинешся м'язи були в тонусі, навіть був ризик, що ти не прокинешся. За цей час було проведено суд, і в результаті, анестезіолога, що давав наркоз відсунено від роботи на 5 років, без змоги влаштуватися в будь-яку іншу лікарню.

 Я ледь не зомліла поки слухала. Це було божевіллям! Точно не тим, що я очікувала почути. Навіть подумати про таке не могла. Мені було дуже шкода анестезіолога хоча я могла померти, та він залишився без роботи, а що як у нього сім'я і діти..

 — Скільки часу я була в комі?

 — Чотири з гаком місяці.

                                                  ***

 Я кинула погляд на Марка він залишився, коли лікар і медсестра вийшли. Не виглядав здивованим чи враженим, думаю він знав причину коми.

 — Марко..

 Він підійшов до мене та сів на крісло поруч. Пасмо кучерявого волосся впало йому на обличчя трохи прикривши око. Він усміхнувся стежачи за мною поки прибирав його.

 — Я чула все, що ти говорив, і пам'ятаю кожен раз як ти приходив, ти не повинен був це робити. Попри це дякую, дуже сильно дякую!

 Сльоза скотилася по моїй щоці і припала до нього міцно обіймаючи. Він відповів на мої обійми притуливши мене ближче.

 — Ти не повинна дякувати, я залишився, бо ти.. здалась мені особливою, мені подобалося приходити до тебе, та я й не знав точно чи ти чуєш, що я говорю.

Він помовчав декілька секунд і продовжив:

 — Я дуже радий, що з тобою все гаразд. З Перо теж все добре він сумує за тобою думаю він теж буде радий. Тобі треба, ще побути у лікарні на реабілітації. Твою маму вже повідомили, я відвезу тебе додому.

 Я перестала обіймати його, стерла сльози на своїх очах і усміхнулася. Почувши про маму, я не здивувалася, нічого іншого я не очікувала та все ж було трохи сумно, але я замінила ці думки хорошим. Я вже чекала зустрічі з Перо і сподівалася, що знайду Онтаріо і те що тато приїде.

                                                ***

                                 Два тижні по тому

 Пройшло трохи часу і Марко забрав мене, по дорозі додому ми заїхали до тітки Марка вона ветеринар, саме їй вдалося врятувати Періто, я подякувала їй і забрала Перо. Марко відвіз мене і дав свої контакти запропонувавши зустрітись завтра, авжеж, я погодилася. Зайшовши в будинок, я зрозуміла, що мами немає, та це й на краще.

 — Ти так виріс, хлопчику, — погладивши собаку за вухом, я усвідомила, що він вже не цуценя, мені прикро, що я пропустила стільки з його дитинства, він ще не дорослий, але і не малий.