Розділ 3

Аріна.

 — Перо, до мене, — собака швидко прибігла та сіла, біля мене, махаючи хвостом.

  Я надягнула на нього нашийник та повідець і ми вирушили з ним в ліс. Я ніколи не заходила так далеко. Та цього разу ми вирішили не зупинятися й йти далі — наче знали цю місцевість на пам'ять.

 Цуценя поводилось також чемно, не тягнучи повідець, мабуть йому теж було цікаво. Розглядаючи ліс навколо, я задумалась, що за декілька днів полюбила цю собаку так, ніби знаю її вже багато років. Тато вже поїхав, і приїде не скоро, звісно я сумую, але тепер мені буде не так самотньо як колись. 

 Із-за повороту почувся шурхіт, крізь дерева нічого не було видно.

 — Перо, будь тихо, — я злякалась як слід, тому обережно пішла подивитись що там.

Я тримала собаку накрутивши повідець на руку, щоб Перо далеко від мене не відходив.

 — Трясця, — на відстані декількох метрів від мене стояв рудий кінь із білою відміткою на морді. На вигляд йому було трохи більше двох років і виглядає він здичавілим.

  Я не розуміла звідки дикому або все ж здичавілому коневі взятись в Карпатах, можливо він просто втік, але ланцюгів чи путлищ на ногах у нього не було, навіть слідів чогось подібного теж. Обережно підійшовши ближче до нього, мені вдалось зрозуміти, що це хлопчик, і він не втік від мене. Перо також сидів спокійно біля моєї ноги.

 — Привіт, хлопчику, — я обережно відійшла на безпечну відстань, щоб не сполохати його.

 Жеребець стояв не рухомо, він точно був наляканим не менше за мене, але все ж нікуди не втікав. Я просунула руку вперед, тим самим показуючи йому свій добрий намір. Кінь злякався і став на диби, та після почав тупати ногами по землі, але нікуди не втік. Коли він трохи заспокоївся, я обережно витягла з сумки яблуко і на відкритій долоні просунула йому.

 — Ось, тримай, — він злякався і побіг геть.

Я важко видихнула, розуміючи, що щойно це був дуже дурний вчинок і можливо, я його більше ніколи не побачу. Але в самий останній момент, мені знову почувся якийсь звук. І це був він. 

 — Привіт, знову, — я продовжила робити дурні вчинки тож знову протягнула йому яблуко. Кінь спершу трохи відсахнувся, але підійшов і обережно з'їв його.

  У мене з'явилася широка усмішка на обличчі, моє серце билося так сильно, що це неможливо було передати словами. Я погладила собаку, біля своїх ніг, бо була дуже щаслива і цю радість не знала куди подіти. Навіть просто не могла усвідомити, що щойно відбулося. 

 — Все гаразд, — я спробувала наблизитись до коня і доторкнулася до його шиї обережно проводячи долонню.

 Жеребець не поворухнувся, але було враження, що він ось-ось зірветься й завдасть мені шкоди. Та цього на щастя не відбулось. Він просто спокійно стояв, поки я його гладила.

 Я побачила, що вже сутеніє і варто би було вже йти додому. Тож накрутила повідець Перо на свою руку і вже зібралась йти.

 — Бувай хлопчику, ми ще зустрінемось, — я ніколи не була такою впевненою в чомусь як зараз.

 Головне, я не знала чому так, та знала що ми ще побачимось з ним. Я планую прийти туди ще раз і думаю, що він там буде. 

                                                ***

 Я йшла додому і зовсім не розуміла, чому там був кінь чи це вдача чи неймовірний збіг обставин, але точно була цьому дуже рада. Зовсім не розуміла, що я буду робити далі і що роблю зараз це не вкладалося в голові аж ніяк, як би я не пробувала.

 — Перо, ти сьогодні молодець, був слухняним, — я сіла навшпиньки біля цуценя і погладила його за вухом, він радісно почав облизувати мої пальці.

 І я ще більше підтвердила для себе, що він дуже важливий в моєму житті.