Розділ 2

 Аріна.

 Я давно думала про собаку. Вже декілька років, але казати мамі немає сенсу та спробувати хочеться, бо у мене ані друзів, ані тварин, лиш книги і самотність. Сьогодні я наважилась сказати мамі.

— Мамо..

— Що ти хочеш? — Зі злістю відповіла мама. 

 Я стояла декілька хвилин нерухомо, не знаючи як це сказати і зробити. Мої думки кружляли туди-сюди не розуміючи яка відповідь може бути у мами. Та все ж вирішила сказати не думаючи ще довше, щоб сильніше не злити маму.

— Ти так і збираєшся мовчати?

— Давай заведемо собаку.

 Мама вдихнула повітря, і спалахнувши гнівом випалила.

— Подуріла вже, чисто бачу! Жодної собаки у моєму домі!

— Але мамо..

 Я не встигла договорити як мама мене перебила.

— Ні! І ніколи, в тебе є рибки.

 Я згадала про існування рибок, які живуть у маминій кімнаті в яку мені, до речі, навіть не можна заходити. Засмучена, я втікла у свою кімнату, щоб не отримати від мами ще більше. Та враховуючи, що одного разу коли мені було дванадцять мама, напившись погрожувала вбити мене та й зробила б це якби тоді тата не було вдома. Згадуючи цю історію, я наче переживаю її заново і відчуваю емоції які були у мене тоді, а саме як тряслась і заїкаючим голосом благала маму не чіпати мене. Тоді тато приїхав, навіть не пам'ятаю звідки, але він побачив маму і зупинив її вона почала плакати, трястися і казати про те як кохає його. Більше я нічого не пригадувала з цього дня. Зараз же заспокоювало мене те, що тато приїде зовсім скоро.

                                           ***

 Тато нарешті приїхав з Португалії. Це сталось декілька днів тому і я вже встигла отямитись. І вирішила, що кращої миті, щоб поставити йому це запитання вже не буде. Він сидів на дивані та дивився телевізор, мами вдома не було, саме тому це було ідеальною миттю. Я підійшла до нього і сіла поряд.

— Тато...

— Що таке донечко?

— Ми можемо завести собаку?

 Тато припідняв одну брову запитавши доволі спокійним, але одночасно і здивованим голосом.

— Собаку?

— Так.

 Він припідняв другу брову видихнув, і трохи голосніше, але без злісті промовив.

— Гаразд, доцю я подумаю.

 Він не сказав ні, тому я була дуже рада.

— Дякую, татусю! — Я міцно обійняла тата.

 Наступного дня, тато знову поїхав в Португалію, але цього разу лише на тиждень. Як на диво, час пройшов дуже швидко і тато вже знову був вдома.

                                               ***

 Я лежала у своїй кімнаті, гортаючи телефон й до мене постукали в двері.

— Так.

— Мала? — Запитав тато.

— Так, що таке?

— Я дозволяю тобі собаку.

 Посмішка осяяла на моїх губах і я накинулась на тата з обіймами. Спершу він нічого не отямив, але потім обійняв мене у відповідь.

— За собакою поїдемо завтра зранку,  я тебе розбуджу.

— А що мама скаже? А яка собака? Дівчинка чи хлопчик? А у котрій годині ми стаємо? А куди ми їдемо?

 Кількість моїх запитань розривали мозок нам двом. Тому тато ніжно поклав руки на мої плечі і сказав.

— Завтра все побачиш, а поки що лягай спати пізня година.

 І він вийшов з кімнати. Я ще трохи покрутилась в ліжку почитала книжку та так і заснула з нею в руках, навіть не помившись.

                                               ***

— Прокидайся!

 Я доволі швидко встала, подивилась на годинник, — 5:32 і пішла в ванну вмиватись. Тато робив те чого я ніколи не розділяла з ним, а саме снідав. Зранку їсти, я ніколи не могла, не було апетиту чи чогось такого. Вмившись і вдягнувшись, я взяла декілька книг з собою, щоб не було нудно й сіла до тата в машину на заднє сидіння, щоб мати більше простору.

— А куди ми їдемо? — Запитала я, відкриваючи книгу.

— До Києва. Зразу відповім мабуть на твоє наступне питання, їхати туди приблизно 9 годин, тож будемо ми ще не скоро. А за якою собакою ми їдемо, я не скажу.

 В мене розширились очі від здивування, такої відповіді, я точно не очікувала. З Верховини до Києва справді довга дорога, навіть не розумію як тато на це вирішився, але я вдячна йому. 

                                               ***

 За дорогу, мені вдалося прочитати дві книги і заснути на годинки три.

— Доню, ми приїхали.

 Я подивилась навколо, великий двоповерховий будинок у світлих тонах і з великою верандою та високий сітчастий забор, подвір'я дуже велике і просторе. Коли ми вийшли з машини, нас зустріла жіночка років тридцяти. Вона була з рудим волоссям та середнього зросту. 

— Добрий день, проходьте.

— Добрий день, Наталіє.

 Ми послідували за нею в будинок, а далі в кімнату майже біля самого входу. Мене зустріли чорні лахматі цуценята.

— Це німецька вівчарка? — Запитала я заходячи в кімнату та сідаючи на диван.

— Так, можете обирати, — сказала жінка.

 До мене підійшло цуценя яке загалом нічим не вирізнялося від інших, хіба що своєю цікавістю до мене. Я погладила його і посадила собі на коліна, воно облизало моє обличчя.

— Я хочу його.

— Добре, ми його берем, — сказав тато заходячи в кімнату  і сідаючи за стіл навпроти Наталії.

— Гаразд, як вас звати?

— Володимир.

— Підпишіть тут, оплатіть і можете забирати цуценя.

 Поки тато займався реєстрацією до мене підійшла велика собака, яка як я зрозуміла є мамою цуценят, яких до речі шість. Я погладила її і вона облизнула своє цуценя наче знаючи, що востаннє. Наталя покликала її до себе і почухала за вухом.

— Хороша дівчинка Елла, — сказала жіночка, все ще чухаючи її за вухом.

— Я закінчив, — сказав тато просунувши їй заповнений бланк. 

— Чудово, тоді цей хлопчик ваш, — вона вказала рукою на цуценя, яке бавилося, кусаючи мене за пальці.

— Дякую вам! — Сказала я, усміхаючись та тримаючи цуценя на руках не вірячи, що це відбувається насправді.

 Вона провела нас до виходу і ми попрощались ще раз подякувавши їй і сіли в машину.

— Як назвеш? — Запитав тато заводячи машину.