Пролог

                                           Пролог

 Я чудово пам'ятаю цей день, наче це було сьогодні - день народження мого лоша. Не дуже перспективне місце для появи на світ - табун, про який не знає жодна людина, мабуть, саме тому тут і безпечно для нас. 

— Венді?

— Так, Буране? — Відгукнулась я.

— Можливо тобі варто піти пастися, бо ти давно не їла.

— Ні, лоша повинно з'явитись зовсім скоро, я це відчуваю. Йди краще сам.

 Буран пирхнув, та зовсім скоро направився до решти табуна, яка паслась.

                                                 ***

— Буране!

 Я озирнувся й побачив свого друга Вулкана. Ми ще змалку були дуже схожі: обидва вороні, майже однакового зросту й з запальним характером. Я підійшов ближче до нього.

— Як там Венді?

— Говорить, що лоша скоро з'явиться.

— Це ж чудово!

— Сподіваюсь на це.

Я почув голос Венді, вона кликала мене.

— Бувай, Вулкане!

 Друг не встиг відповісти, як я вже пішов.

                                               ***

— Я вже тут.

 Я підняла ногу, показавши Бурану наше лоша, яке народилось декілька хвилин тому. Воно незграбно спробувало встати та піти, але впало. На другу спробу я підтримувала його своєю головою і згодом він встав та пішов до Бурана.

— Це хлопчик, — сказала я, бо бачила, що в Бурана зовсім немає слів.

 Лоша було яскраво рудим, не схожим ні на кого з нас. Я була сірою, Буран вороним, а наше лоша було особливого рудого кольору.

                                              ***

— Аріно, прокидайся до школи.

 Я неохоче піднялася з ліжка і пішла чистити зуби та вмиватись, закінчивши швидко зібрала сумку й вдягнулась. У мене ще було бажання дещо запитати в мами. Я робила це не раз та отримувала відмову, але завжди хочеться спробувати ще раз. Мама їла на кухні, я підійшла до неї та запитала.

— Мам, можна мені займатися кінним спортом?

 Вона встала з-за столу, за нею впала тарілка та мама не звернула жодної уваги на розбиту тарілку. Я вже тоді побачила її злий погляд.

— Ти вже чисто подуріла, задаєш мені одне й те саме питання кожен день, ти до сказу хочеш мене довести?! Однієї відмови тобі не досить, якщо ні, то тоді отримуй ще одну - моя остаточна відповідь: «ні». Тобі шістнадцять, ти повинна вже за голову братись, а не дурнею займатись.

 Закінчивши промову вона була дуже злою, я навіть не встигла отямитись як мама кинула в мене тарілку, вона миттєво розбилася об стіну, а її уламок порізав мені губу. Я швидко взулась і вибігла з хати, направляючись до школи. В такі моменти я ще більше сумувала за батьком, що був за кордоном.  Він працює директором авіокомпанії в Португалії, саме тому я бачила його дуже рідко та він дуже мене любив і був зовсім не схожий на маму особливо в поведінці. Школу я теж не дуже любила, друзів там в мене не було, але й вибору не ходити туди не було. Мені було прикро, що моя мрія й надалі залишається мрією.