XIII

Ніч бурі

Лея знаходила віддушину у маленьких радощах серед хаосу війни. Вона записалася на манікюр і, навіть коли містом летів “Шахед”, уперто йшла в центр – улюблена майстриня чекала на неї. Потім відкрилася кав’ярня, в якій працював Юджен, перевірений роками кондитер. Вона ховалася там від реальності – за чашкою лате та шматочком чогось солодкого. Юджен завжди зустрічав її з теплою усмішкою, радив щось із вітрини, і його затишне місце ставало тимчасовим порятунком від сварок і війни.

У день народження Даміра Лея зранку забігла до Юджена за тортом “Чорний ліс”. Узяла ще гарбузовий хліб – спробувати. Виявився настільки смачним, що потім ще багато разів поверталася за ним.

Тим часом війна тяглася вже третій рік. Час плинув швидко, розчиняючись у вибухах, нічних тривогах і постійній висназі. Повітряні атаки стали рутиною, що повторювалася щовечора.

Того вечора Дамір, як завжди, наполягав:

— Збирайся, ми йдемо в укриття.

Але Лея вперлася:

— Нікуди я не піду.

Він кричав, благав, зрештою – від безсилля заплакав. Тоді вона різко підхопилася й кинулася до дверей, мовчки. Дамір перегородив їй шлях, силою відштовхнув від виходу:

— Та сиди вже! Куди ти зібралася?!

Лея вибухнула сльозами. Вона плакала так довго, що навіть їхній кіт почав тертися об її ноги, ніби намагаючись утішити. Дамір зітхнув і, зрештою, обійняв її.

Ця боротьба повторювалася раз за разом. Якось Лея вийшла з будинку, але не спускалася в підвал. Він чекав, дзвонив їй, а вона ігнорувала. Врешті, коли вона повернулася, Дамір кинувся до неї:

— Я вже збирався йти за тобою! Чому не відповідаєш?!

Але то було лише передчуття справжньої бурі.

Тієї ночі все пішло інакше.

— Я йду в підвал, ти за мною. Береш кота і закриваєш двері, – сказав Дамір.

Лея сиділа на дивані, схрестивши руки. Вона не зрушила з місця.

“От я кота візьму… Він почне вириватися. А ще рюкзак, ліхтарик… Як я це все понесу? Нікуди не піду”, – крутилася думка в голові.

Він спустився вниз, чекаючи її. Почав телефонувати. Вона не відповідала. Лише інколи коротко писала в месенджер, і це ще більше розпалювало його лють.

Двері раптово розчинилися.

Він стояв на порозі – очі холодні, мов лід, погляд безжальний.

— Я чекав. А тепер прийшов за тобою, – голос був спокійний, але в ньому відчувалася стримувана буря. – Ти що, знущаєшся з мене?! Я дзвонив! Чому не відповідала?!

— Я… я образилась, – хрипко відповіла Лея.

— І за що цього разу?!

— А як я по-твоєму кота мала нести й ліхтарик?! Він же б виривався!

— Та я пожартував!

— Жартує він… – пробурмотіла вона, відчуваючи, як закипає.

Вона різко піднялася й рушила до виходу. Йшла швидко, мовби тікавши в темряву.

— ТИ ЩО, НЕ БАЧИШ, ЩО Я ЙДУ?! – гримнув він.

Він наздогнав її в передпокої. Лея виривалася, але він схопив її за плечі… і з усією силою виштовхнув за двері.

Вона не встигла навіть зреагувати.

Затамувавши подих, Лея опинилася у під’їзді біля чужих дверей.

Дамір стояв у проході, схрестивши руки. Його обличчя застигло кам’яною маскою.

— Швидко вниз.

Вона навіть не зрозуміла, як опинилася на вулиці. Вітер жбурляв у неї холодні, колючі пориви. Дамір схопив її за комір і потяг до підвалу. Лея схлипувала, але пручатися вже не мала сил.

У дверях укриття він нарешті відпустив її.

— Спускайся, – голос глухий, важкий.

— Далі не піду. Я залишусь тут.

— Я сказав – спускайся! – він загримів так, що у неї затрусилися руки.

— Ні!

Він простяг руку. Вона відсахнулася.

І тоді він схопив її знову.

“Зараз він скине мене вниз”, – майнула думка. Від жаху Лея закричала.

Це злякало його. Він різко відштовхнув її, зробив крок назад і прохрипів:

— Я більше НІКОЛИ не стану поруч із тобою!

Лея впала на сходинку.

Він кинув їй рюкзак.

— Іди.

Вона повільно спустилася вниз і сіла в темряві. Сльози текли самі по собі.

Він зачинив двері й спустився слідом.

— Чого ти тут сіла?!

Вона мовчала.

— Вставай, – він простягнув руку.

— Я сама… – голос ледь чутний, ламкий.

Вона піднялася з трудом, ноги затекли.

Вони зайшли у відгороджену частину погребу. Він зачинив двері.

— Я твій чоловік! – його голос кипів люттю. – Ти забула?! Чому ти не слухаєшся мене?!

Лея мовчала, сльози капали на її руки.

— Чого ти плачеш?! Чого ти, блін, плачеш?!

Він ходив туди-сюди, мов звір у клітці.

— Ти давно не спиш зі мною. Це кінець, так?! Твоє кохання пройшло?!

Його очі горіли люттю.

— Не чіпай мене… – Лея прошепотіла. – Прошу.

Він різко зупинився. Дихав важко.

Потім відвернувся.

Вона ще довго плакала.

А потім він підійшов.

— Я можу сісти поруч? Холодно.

Лея мовчки кивнула.

Він сів.

Потім обійняв її.

Вона сиділа обпершись спиною до його грудей.

Він мовчав.

Вітер за вікном вив. Він трощив шибки, ламав дерева.

А в темряві погребу було тихо.

Після тієї ночі все стихло на деякий час…

Але напруга між Леєю та Даміром уже витала в повітрі. Вона сиділа, гортаючи щось у телефоні, а він проходив повз. Лея помітила, як його погляд спалахнув, а руки мимоволі стиснулися в кулаки. Щось всередині нього бурлило.

Раптом Дамір різко підійшов і, не давши їй отямитися, перекинув на диван, затискаючи руки своїми. В його очах грали іскри – грайливість, виклику і перемоги.