XII

Війна або розкриття справжньої Себе

23 лютого…

Останній мирний день.

Того вечора Лея й Дамір повернулися з супермаркету, несучи додому пакети з продуктами. Вона смажила млинці, повітря наповнилося ніжним ароматом ванілі. Вони вечеряли, вмочуючи теплі млинці у сметану, запиваючи запашною кавою. На той момент життя здавалося таким звичним, таким спокійним…

А потім усе обірвалося…

Лея прокинулася рано-вранці, відчувши дивне хвилювання. В кімнаті було ще темно, а Дамір стояв біля вікна, його силует ледь виднівся у слабкому світлі.

— Почалася війна… — його голос був тихим, але в ньому звучало щось, від чого мороз пробіг по шкірі.

Потім вони бігли в укриття. Холод. Страх. Невідомість.

У місто ввійшли ворожі танки. Вони проїхалися вулицями, залишаючи за собою тінь смерті, а потім зупинилися на околицях. Місто відрізали від зовнішнього світу. Магазини спустошені, їжа та речі першої потреби стали коштовнішими за золото.

Лея не забуде того відчуття, коли вони зайшли в супермаркет, а полиці були майже порожні. Вона довго ходила між рядами, шукаючи бодай щось… навіть прокладки стали розкішшю. Пізніше вона отримала дві пачки гуманітарної допомоги, і це здавалося справжнім дивом.

Ночували в укриттях, тремтіли не тільки від холоду, а й від страху.

Одного разу Лея зірвалася. Вона не просто плакала — вона вила, наче поранена вовчиця, наче її душа розривалася від болю. Дамір намагався її заспокоїти, та марно… Того вечора вона втратила контроль над собою, і цей день назавжди закарбувався в її пам’яті.

А потім місто звільнили. Це був страшний день — канонада, вибухи, усе здригалося. Було так гучно, що хотілося затулити вуха й просто зникнути.

Але це був кінець окупації.

Пізніше їм натякнули, що краще не ходити в те укриття. Томас, брат Даміра, теж казав:

— Чого ви туди ходите? Ви не бачите, що роблять люди?

Суспільство поступово звикало до війни. Люди поверталися до домівок, укриття порожніли. Але Лея й Дамір продовжували ховатися — вже в погребі. Влітку ще можна було терпіти, але взимку там було нестерпно холодно. Лея не довіряла цьому місцю, адже вихід був лише один. Але Дамір був впевнений:

— Це краще, ніж залишатися в будинку.

Вони сперечалися. Вона не хотіла ховатися там. Він змушував. Були істерики, сльози, навіть штурхани… Але були й інші моменти.

Теплий осінній день.

Золоте листя, з яких Лея сплітала вінок.

Вони сиділи на старому пеньку, обіймаючись.

Здається, у ті секунди війна десь зникала.

Дамір почав вести прямі трансляції, щоб хоч якось підтримувати сім’ю. Лея теж виходила в ефір, але рідко — їй не вистачало сил. Вона відчувала, як з кожним днем згасає, як її з’їдає ця реальність. Але раз на місяць усе ж виходила в ефір. Навіщо?

Звичка?

Чи небажання розірвати останню нитку, що зв’язувала її з мирним життям?..

Вітер стояв на руїнах зруйнованого будинку.

Там, де колись було життя.

Де колись звучав сміх.

Де тепер залишилася лише пам’ять…