XI

Подружнє життя чи початок нового життя

У день розпису свекруха Леї була шокована новиною. Її обурювало нахабство цього дівчиська, а ще більше – те, що її улюблений син ослухався рідної матері. І заради кого? Заради якоїсь вертихвістки?! Не такого майбутнього вона бажала своєму синові.

Спочатку Лея та Дамір жили у свекрухи. Життя було не цукор. Постійні дорікання Даміру, підслуховування під дверима та тихий шепіт по ночах:

— Йди звідси… йди…

Це виснажувало Лею морально, але, на щастя, тривало недовго. Свекруха, Зінаїда Аркадіївна, доглядала хвору жінку, яка згодом померла, залишивши їй квартиру. Житло знаходилося в тому ж будинку, по сусідству, тож молода пара переїхала туди. Перед заселенням зробили ремонт – у цьому допомогла мати Леї.

Настав день, коли вони нарешті заїхали у власне житло. Лея обожнювала ходити по крамницях, обираючи речі для затишку в їхній оселі. Вона більше не боялася виходити з дому, більше не відчувала себе ув’язненою…

Проте фінансовий бік життя залишався під контролем Даміра. Але що вона могла сказати? Вона не знала, яким має бути щасливе спільне життя. Їй довелося почати шукати себе.

Спочатку були підробітки, які її не влаштовували. Аж якось, коли Дамір був на роботі, Лея знайшла додаток для онлайн-спілкування. Вона навіть не підозрювала, що там можна заробляти гроші. Просто вийшла у трансляцію й почала розмовляти з людьми.

Згодом до неї зайшла агентка й запропонувала пройти кастинг. Але з нею не склалося. Лея продовжувала вести ефіри для себе, поки їй не написав новий агент – Ніколас. Тоді почалася нескінченна низка спроб пройти кастинг. Лише після того, як Ніколас зробив певний внесок, адміністрація погодилася її прийняти. Так Лея офіційно почала вести трансляції, знаходити друзів і навіть постійних донатерів.

Дамір не був проти. Він завжди підтримував її нові захоплення.

Одного разу Лея виступала на світовому шоу, малювала, отримувала сотні коментарів і навіть зізнання у коханні. Іншого разу спробувала співати на LifeHouse шоу, і, на її подив, публіка відреагувала позитивно, підтримала її, а інші навіть наслідували її приклад.

Пізніше вона спробувала себе в іншому додатку, де платили за творчість. Уже в перший день один із глядачів, вражений її харизмою, надарував їй безліч подарунків.

Вітер вдивлявся у вікна будинку… За одним із них він побачив юну тендітну 

дівчину, яка красиво рухалася перед камерою телефону. Він пам’ятав, цеколись, у людському житті, це все було його реальністю…

Вітер з цікавістю спостерігав за дівчиною з кумедним собачам породи пекінес. Спогадами він був уже далеко…

У матері Леї був улюбленець — рудий пекінес на ім’я Долар, або просто Долік. Кумедний, розумний, а ще з вибагливими смаками: обожнював банани, але найбільше смішив усіх, коли випльовував горошок із салату «Олів’є». Та водночас він був справжнім шукачем пригод. Щойно помічав відчинену хвіртку — тікав з двору, наче за покликом диких інстинктів.

Одного разу це таки сталося. Хтось залишив хвіртку незачиненою, і Долік зник. Всі кинулися його шукати. Мати з батьком побігли через садок, а Лея рушила в алею кремезних тополь. Там, на невеликій гірці, вона нарешті побачила руду грудочку, що мчала вперед, не оглядаючись.

— Долік! — кликала вона, але собака, ніби навмисне, прискорював біг.

Холодний вітер хльостав по її щоках, але вона не зупинялася. Серце калатало від хвилювання та втоми. Врешті вона наздогнала Доліка, підняла його на руки й міцно притиснула до грудей.

— Ну все, хватить з тебе подорожей, — пробурмотіла вона, ловлячи подих.

Собака винувато скавульнув, наче визнавав свою провину.

Лея вже тоді пробувала себе в письменництві. Спочатку це були вірші про нещасливе кохання, потім невеличкі оповідання. Якось вона навіть наважилася надіслати одну розповідь на місцеве радіо. І стала переможницею. Її запросили в студію для виступу.

Це було для неї важливо. Це був шанс вирватися з тіні заборон і довести собі, що вона здатна на більше.

Вечір був морозний і тихий. Лея йшла містом, стискаючи в кишені телефон і постійно поглядаючи на годинник. Вона хвилювалася. Це був перший раз, коли її запрошували виступати на радіо, і їй здавалося, що від цього вечора може змінитися все її життя.

Підійшовши до будівлі радіостанції, вона побачила чоловіка в темній куртці, що курив біля входу. Це був охоронець.

— Добрий вечір. Я можу пройти? Мене чекають, — Лея відчувала, як її голос тремтить.

Чоловік кинув на неї байдужий погляд і буркнув:

— Ні. Там уже нікого нема.

— Але… це ж неможливо, — вона витягла телефон, намагаючись знайти повідомлення із запрошенням. — Мені сказали прийти до восьмої.

— Сказали? Ну то й що? — знизав плечима він і зробив ще одну затяжку.

Лея відчула, як у горлі стиснулося. Це жарт? Чи просто чергове приниження? Вона не знала, що сказати. Відчувала, як всередині закипає злість, змішана з безсиллям.

«Значить, ось так? Ось так легко можна просто взяти і перекреслити мої надії?»

Вона розвернулася і пішла геть, ледве стримуючи сльози. Морозний вітер бив у спину, розвіюючи її волосся, наче глузуючи з неї.

Коли вона повернулася додому, то, звичайно ж, отримала чергову «порцію виховання». Мати була в люті, батько навіть не став слухати виправдань. Лея вже й не намагалася щось пояснити. Вона просто закрилася в кімнаті, втикаючись у подушку, і намагалася не дати сльозам вийти назовні.

«Нічого. Колись вони ще почують моє ім’я».

Вітер стояв напроти тієї ж радіостанції, спостерігаючи за її дверима. Час минув, змінилися обличчя, але байдужість залишилася.