IX

Двері нарешті відчинилися ширше, і він запросив увійти.

Вона ступила до просторої кімнати, де в легкій пітьмі мерехтіли свічки. На столі стояло вино, два бокали та її улюблений тортик.

Дамір, відсунувши стілець, жестом запропонував сісти. Вона опустилася, а він зайняв місце навпроти, уважно вдивляючись у свою гостю. Чорна блузка з розкльошеними рукавами, темні джинси, що облягали стегна та ноги. Відблиски свічок грали в її очах, а золотаве волосся м’якими хвилями спадало на плечі. У ту мить вона здалася йому неземною, чарівною феєю.

Вино розливалося в келихи, солодкий смак торта танув на губах. Дамір, осмілівши, підсів ближче. Його обличчя зовсім поруч… Тепло долонь, дотик губ. Поцілунок, що набирав сили, став більш наполегливим. Його пальці пірнули в її волосся, затрималися на потилиці, міцніше стискаючи в полоні. Потім він підняв її на руки й поніс до дивана.

Він притиснув Лею грудьми, знову впиваючись вуста́ми. Сильними рухами почав знімати одяг… ось вона, така ніжна, беззахисна, зовсім без нічого. Дамір був водночас палким і ніжним, а Лея танула під його поглядом…

Телефон завібрував.

Мати.

Вона завжди дзвонила в найвідповідальніший момент.

Лея не відповіла, лише відправила коротке повідомлення:

“Приїду завтра вранці. Не хвилюйтесь.”

А потім вимкнула звук.

Вранці вони разом пили каву. Лея спостерігала, як він зосереджено сьорбає напій, не дивлячись на неї. Потім Дамір, ніби нічого не сталося, запропонував провести її до маршрутки.

На вулиці було холодно. Він обіймав її всю дорогу, притискаючи до себе так, ніби боявся відпустити. Лише потім, уже в маршрутці, Лея отримала від нього повідомлення:

“Я просто зігрівав тебе. Було ж холодно.”

Так, була пізня осінь, але сніг та мороз уже скували місто в зимові тенета.

Завив Вітер. Містом кружляли перші хуртовини, засипаючи вулиці й будинки білим снігом…

Спогади не підкорялися хронології. Вітер гортав книгу свого минулого, сторінки шелестіли під кінчиками пальців. Сріблясте волосся спадало на плечі, а думки кружляли у вирі подій, які знову відкривалися перед ним.

Лея завжди була замкненою, любила гратися сама або з Камі. Іншого їй і не дозволяли. Її старша сестра, Софі, мала своїх залицяльників. Іноді Лея могла кинути їй фразу:

— Софі, а він подобався мені…

Вона не мала на меті зачепити сестру, просто висловлювала свою думку. Але Софі це не сподобалося.

— Я взагалі-то зустрічаюся не для тебе! — роздратовано кинула вона.

Лея замовкла.

Було літо. Вона сиділа на купі піску та глини, вигадуючи нову гру. Хтось привідкрив хвіртку. Високий юнак із квітами зробив крок уперед. Його погляд зупинився на дівчинці.

— Софі вдома? — запитав він.

Лея подивилася на нього так, що в нього мурашки побігли по спині. Пізніше він зізнався Софі, що в той момент відчув себе повним дурнем.

Наступного дня мало змінитися все. Останній вечір перед весіллям Софі. Лея плакала.

— Чому ти так переживаєш? — здивувалася сестра. — Я ж не їду далеко, ми будемо бачитися.

Але Лея вже тоді відчувала: це не просто зміни. Це розрив.

Розпис. Гуляння на природі. Святкування в кав’ярні. Лея спостерігала за всім ніби збоку. Вона б і залишилася до кінця, але бабуся Камі забрала її з весілля. І Лея не розуміла, навіщо. Вона не була втомлена. І ще більше її образило, що, коли мати шукала її для весільного фото, її просто не було.

…Пізній вечір. Втомлена мати повернулася з лікарні.

— Лягаю до стаціонару, — сказала вона коротко.

Лея здригнулася від передчуття.

А потім… Потім почалося пекло.

Батько знову запив. Його п’яний голос віддавався у вухах, у скронях, у грудях, стискаючи серце страхом. Кожен його рух змушував Лею напружуватися, як пораненого звіра в пастці.

На щастя, її прихистили Камі та її сім’я. Лише тут вона могла спати спокійно.

Одного разу п’яний батько прийшов, намагаючись забрати її додому. Вона відмовилася.

Наступного дня він був тверезий. Лея повернулася. Приготувала вечерю. Вони сіли за стіл.

Але вона була виснажена. І забула прибрати їжу до холодильника.

Вранці повернулися мати й сестра. Побачивши зіпсовану вечерю, Софі розлютилася.

— Як ти могла це залишити? — її голос розрізав простір, як різкий вітер перед бурею. — Добре, що він чоловік. З них що взяти. Вони всі такі…

Лея мовчала. Вона не розуміла. Чому йому — можна, а їй — ні?

…Вітер стояв на краю скелі. Сонце золотило горизонт. Внизу ширяв орел, його крила ловили потоки повітря, і він парив… вільний.

Так, як має бути.

Десь на околиці старого міста Вітер залетів у вікно напівзруйнованого будинку. Облущені стіни, товстий шар пилу, павутиння, що тяглося з кутка в куток. Велика кімната зустріла його тишею і покинутими речами: старий телевізор, обтягнутий павутинням, і великий плюшевий ведмідь, що самотньо лежав на дивані.

Очі Вітра ковзнули кімнатою, і в кутку він помітив гітару. Хтось залишив її тут давно, але вона все ще зберігала відлуння музики. Вітер швидко наблизився, легенько торкнувся струн. Від дотику гітара озвалася глухим і водночас дзвінким звуком. Він змахнув із неї пил і павутиння, провів пальцями по дереву, а потім закрив очі й заграв… сумну, протяжну мелодію, що тремтіла в повітрі, ніби відгукуючись на чужий біль.

Лею завжди тягнуло до творчості, у будь-яких її проявах. Колись її сестра почала вчитися грати на гітарі, але швидко закинула це заняття. Лея ж мріяла навчитися, але не наважувалася про це сказати. Вона уявляла, як сестра зневажливо фиркне: