ІІІ

Крок у доросле життя або початок пошуку себе

Під місячним нічним небом йшов Вітер. Він завжди любив такі ночі. Тепер він був далеко від міста, де пережив так багато. Його погляд зупинився на залізній клітці, що стояла серед нічної порожнечі. Для чого вона тут?

Підійшовши ближче, він побачив ланцюг і кайдани. Обійшовши клітку, зайшов усередину. Кінчиками пальців торкнувся холодного заліза, потім взяв у руки кайдани і… замкнув їх на своїх зап’ястках. Клацання замків прозвучало тихо, майже ніжно.

Він смикнув руками – раз, другий… І раптом кайдани розлетілися на шматки.

Вийшовши з клітки, Вітер притулився до її стінки і повільно сповз униз. Заплющивши очі, він почав згадувати…

Вона завжди прокидалася за кілька хвилин до будильника. Це було майже, як прокляття — внутрішній годинник, виставлений ще з дитинства.

А тоді, в минулому, будильника і не було. Був лише голос у голові, який твердо повторював: «Вставай. Йди. Це твій єдиний шанс».

Мати казала, що їй не потрібна школа. Що немає сенсу мучити себе, якщо вона така тендітна, така слабка, така… нікому не потрібна там. Але Лея знала: залишитися вдома означало б зникнути. Повільно, непомітно, наче затухаюче світло свічки.

Тому щоранку вона вставала сама. Відкривала очі й змушувала себе рухатися, навіть якщо ніхто не будив, ніхто не запитував, чи вона прокинулася.

Якби вона тоді послухала їх… Якби дозволила затягнути себе в ту безодню… Її не було б тут. Вона б не стояла зараз перед цим дзеркалом, не вдивлялася в своє відображення, не мала б права на власний вибір.

Зараз це здавалося чимось далеким, майже примарним. Але щоразу, коли вона відкривала очі за хвилину до будильника, той старий голос у голові повторював:

«Вставай. Йди».

Перед весіллям сестри Софі Лея несподівано захворіла. Всі вирішили, що це звичайна застуда, і лікували її краплями від нежитю. Але минуло вже два тижні, а стан не покращувався. Краплі більше не діяли, а потім із носа пішла кров…

Мати Леї запанікувала. Тільки тоді вони звернулися до лікаря. Діагноз вразив – алергічний риніт.

Та найбільше Лею хвилювало навіть не це. “Як же я піду до школи з постійним нежитем?” – ця думка не давала їй спокою.

Лея закінчила школу. Настав час обирати майбутню професію.

На сімейній раді жваво радилися, куди б її краще відправити. Батько запропонував… стати зварювальницею. Інші варіанти теж були далекі від її мрій. Саму Лею навіть не запитали, чого вона хоче.

Лея і так жила у жорстких рамках, задушена обмеженнями, а тут їй ще й нав’язали новий «обов’язок» — доглядати за донькою сестри, маленькою Міланою. Це стало для неї справжнім покаранням. Втекти було неможливо — як залишиш дитину саму? І, звісно, ніхто навіть не запитав, чи хоче вона цього.

Згодом, коли Лея вже вийде заміж, і в чергову сварку задумається повернутися додому, їй прямо скажуть:

— Чуєш, Лея! А куди ти збираєшся повертатися? Тобі нікуди вертатися!

Але коли у сестри почнуться проблеми, і вона, вже розлучена та з немовлям на руках, повернеться додому, це буде «нормально». Як і мало бути.