І

Лея була прекрасною дівчинкою з білим, натуральним від природи волоссям і великими, чорними, глибокими, як космос, очима.  

Її дитинство не було легким, і тим більше – щасливим. Лише зрідка в її житті спалахували маленькі промені радості. Батько пив, а потім починалися «концерти» – крики, бійки, вигнання з дому… Ці моменти Лея пам’ятала дуже добре: дощ, сніг, мороз, а вона стоїть із матір’ю та сестрою – або й зовсім одна – і тремтить від жаху та холоду…  

Вітер сів біля молодої берези, зірвав травинку з колоском і почав нервово її жувати. Минуло багато років, але ці спогади все ще стискали груди болем. Він опустив голову на руки й продовжив згадувати…  

Ще немовлям Лея рано відмовилася від материнського молока. Мати часто згадувала про це – ніби дорікаючи доньці за ті незручності, які їй довелося терпіти, зціджуючи молоко в пляшечку.  

До дитячого садка Лея не ходила – її виховувала бабуся, мати її матері. Друзів у неї не було – їй дозволяли гратися лише з троюрідною сестрою Камі. Іноді Лея бунтувала, тупала ніжкою й казала, що не хоче з нею гратися.  

Зате в неї був кіт – чорний із білими плямами, на ім’я Лакі. Він обожнював свою маленьку хазяйку. Якщо вона плакала, він одразу прибігав її втішати. Лея навіть імітувала плач, щоб він щоразу приходив до неї. Лакі був красивим котом, але… мишей боявся.  

Вітер підняв голову й уважно подивився довкола. Недалеко, на поваленому дереві, ліниво розлігся чорний кіт. Вітер тихими кроками наблизився до нього й лагідно торкнувся хутра. Кіт вивернувся, показуючи живіт. Вітер усміхнувся – у його чорних очах світилася доброта. Він завжди любив цих тваринок, коли ще мав тілесну оболонку…  

Лея любила батька. Просто обожнювала. У сварках завжди люто захищала його від матері. Але він завжди більше виділяв її сестру Софі.  

Сестри були зовсім різні – і характером, і зовнішністю. Софі мала темне волосся й карі очі. Вона була критичною, правильною, завжди вказувала на помилки Леї. Вони не були особливо близькими, хоча Лея любила сестру – не за щось, а просто за те, що вона є.  

Лея була маленькою на зріст, і мати навіть не хотіла віддавати її до школи. Але директор, поспілкувавшись із дівчинкою, дав їй маленький іспит: попросив порахувати зошити, прочитати букви й склади. Потім зітхнув і сказав:  

– Ну що ж, нехай іде… Подивимося, що з цього вийде.  

Мати не будила Лею вранці, сподіваючись, що якщо вона проспить, то й не піде до школи. Але Лея вперто щоранку прокидалася сама. Їй було цікаво.  

Адже в неї з’явилися друзі! Всі однокласники хотіли з нею дружити. Вони разом вчилися, гралися на перервах, а ввечері хлопці проводжали її додому – іноді навіть носили на руках.  

Особливо Лея любила осінь. П’янкий запах жовтого листя, у яке можна було загорнутися з головою або весело кидатися ним із друзями…  

Школа…

Вітер різким поривом перелетів до його колись старої школи. Все тут було добре знайоме. Старий корпус школи,яблуневий садок, їдальня… Він влетів в розчинене вікно. Пройшовся з 2 поверху на перший. Все тут було йому до болю знайоме. Ці шкільні коридори, шкільні класи… Один із класів був відчинений. Кімнати та коридори зараз виглядали по іншому, але його спогади переносили далеке минуле. 

Особливо приємними спогадами були шкільні свята: Королева осені та новорічні ранки та вечори. Бо тоді її вдягали красиво і відпускали вечором на свято…

 Він пройшовся класом, взяв в руки указку та почав вертіти нервово. Як він не любив ці обмеження, які були майже на протязі свого життя поки він усвідомив, хто він. При спогадах про це він стиснув сильними руками указку та переламав її. Це був вибух емоцій… піднявшись вилетів в те саме відчинене вікно. Потім тихим подихом перелетів в яблуневий сад. Зараз там цвіли яблуні,він примружив очі вдихнув цей пʼянкий аромат квітів.В пам’яті чомусь сплив той далекий день, коли їй було років сім-вісім, і вони з Камі гуляли у шкільному саду. Камі вперто називала всі квіти «білі троянди», і вони вирушили на пошуки цих «троянд».

Час спливав, вечір поступово огортав світ сутінками, а їхні імена вже лунали у кличах дорослих. Але Лея, відчуваючи в собі якусь невидиму силу бунтарства, лише міцніше стиснула долоню подруги.

— Мовчи. Сідай тут, — пошепки наказала вона, ховаючись у високих заростях трави.

Вилиці знову напружились при цих спогадах. Чомусь тоді йому хотілося, щоб їх так і не знайшли. Щоб вони зникли серед цього саду, серед запаху літа, свободи й дитячих мрій.

Але їх знайшли.

А далі було покарання. Як завжди. Спочатку крики, потім різкий біль від ударів по пʼятій точці , і нарешті – холодна стіна в кутку, перед якою доводилося стояти, стискаючи кулаки і проковтуючи сльози.

 Від цих спогадів Вітер здригнувся та завив тихим стоном . Жінки, які поверталися з обіду на роботу від неочікуваності навіть здригнулися від страху. Він ліг в траву зірвавши травичку та взяв до рота та заплющив очі поринувши в світ спогадів.