54.

Монастир, що розташувався нижче за течією, мав власну пристань, кращу і чистішу, ніж на торговому Подолі. Дужі монахи, що вартували на березі, допомогли причалити. Вгору пагорбом вела доглянута стежка, сходи викладені з дубових колод здавались міцними і охайними.

- Як особистий лікар раджу тобі, княже, терміново попоститися, аж доки не відпливемо звідси. І руками за що попало не братися. Стосунки з церквою у тебе тепер складні, пам’ятай!

- Все аж так погано?

- Ще гірше. Не треба було цього разу і заходити…

- Було б підозрілим. Щоразу ж заходжу…

- Твоя правда, княже. Але пильнуй!

 - Благословиш, Отче? – звернувся Охрім до монаха у затертій рясі, що зустрічав паломників у нижній брамі монастиря і пильно приглядався до товариства.

- Благословляю захисників віри правої і народу стражденного, на всії діла добрії, во ім’я Отця і Сина і Духа Святого!

При перших словах монаха Охрім, князь і всі його вояки опустились на коліно, тож і Анжей мусив за ними.

- Я брат Мина з обителі Святопечерської, помочі у вас проситиму. Бачу, що ви козаки, на Низ прямуєте… Маємо у себе братчика нашого, запорожця пораненого, ніяк бідака померти не може. І вилікувати ми не в силах, бо душі поранені лише Бог зціляє… Проситься він на Запороги, може там душа його утихне чи зцілиться… Відвезіть, як ваша ласка, ми заплатимо…

- Не такі ми вже ниці люди, щоб на обителі Божій визискувати… Одвеземо.

- Благодать Господня над тобою! Скажи, за кого молитись мені грішному?

- За раба Божого Адама Вишневецького.

Монах тіпнувся, наче опечений.

- Пробач, княже! Не признав! Сліпий став… Взяв би ти нас під свою руку… намучились вже…

– Несила моя… - князь спохмурнів і опустив голову.

- Почекати мусите – додав стиха, наче сам до себе.

Монастир виглядав куди краще, ніж Поділ. Величні собори були добре потиньковані і не виглядали руїнами. Сад на схилі гори був ретельно доглянутий, стежки чисті, наче заметені. Враження псували величезні курені з чорного дерева, без ладу натикані скрізь навколо, посеред давніх соборів, та безліч убогих людей у дранті, що снували туди – сюди чи щось робили по господарству. Товариство попрямувало до невеликої церкви, Анжей пішов разом з усіма.

Крутими сходами зійшли у печери, поклонитися святим угодникам Божим, нетлінні мощі яких покоїлися навколо. Анжей почувався кепсько у цій тисняві, здавалось, що стало нічим дихати, що зараз його поховають тут навічно, що вони вже не один день товчуться тут, під землею. Та врешті ця мука добігла кінця, як і всяка інша. Повітря нагорі здалося хлопцю неймовірно чистим, сонце – ласкавим, а життя – невимовно прекрасним. Дивне піднесення, світле, радісне, зовсім не таке, як після бою, панувало в душі.  На свіжій молодій траві вже стояли ноші, з яких на Анжея пильно поглядав веселими і лукавими очима маленький старенький дідусь. Сиві довгі вуса і геть сивий оселедець, худе обличчя аскета, а на ньому – живі сірі очі, що ввижалось, горіли наче самоцвіти.   Здавалось, він відчуває те ж саме, що й хлопець. Принаймні, на помираючого він був зовсім не схожий. Анжей схилився у поклоні, дідусь посміхнувся у відповідь.

- Януш Чобіт… – несміливо проказав хлопець, не знаючи, як до ладу вітатися з старими козаками.

- Дід Самійло! – весело, але тихо відповів той, не підводячись. – Що, парубче, і тобі непереливки у цих норах? А я тут вже півроку… Так намучився, що й помирати розхотілось. Як же добре на вільному повітрі! Весна Божа на дворі…

Анжей і собі несміливо посміхнувся у відповідь.

- А звідки ти такий красень, якого куреня?

- Ніякого… учень я… Охріма Бособрода…

- Самого Бособрода! – старий у захваті замотав головою. – Характерник…

Анжей одразу відчув себе значущою особою. Мабуть немалу вагу має Охрім у товаристві, недаремно оселедця носить… Раптом подумалось – а може і його так колись поважатимуть…

- Якщо твоя ласка, допоможи старому підвестися! Хто б подумав, що до такого доживу, щоб сам встати не міг…

Анжей прожогом опустився на коліна, підклав руки діду під спину і допоміг сісти. Старий козак викликав у ньому незрозумілу симпатію, наче рідний дід, який помер ще Бог зна коли…

- Що там на Січі робиться? Як маєш хвильку, потіш мене, немічного… Я тут так сумую, і поговорити ні з ким… самі монахи навколо. Як був молодим, все що мав, на поміч убогим церкві віддавав, думав у старості до монастиря податися, гріхи замолювати, а як прийшлось – не можу, мабуть гріхи й не пускають, забагато назбирав…

Анжей опустився на траву поруч із ношами, старий оперся йому рукою на плече.

- Я не з Січі, дідусю! Не знаю, що там, самому цікаво! Ми з Охрімом із Московії щойно, на Низ мандруємо.

Анжей і незчувся, як почав розповідати про Московію. Старий слухав, не перебиваючи, лише посміювався іноді тихенько над Охрімовими витівками.

- Охріме, соколику! – раптом вигукнув дід радісно, перебивши Анжея на півслові. – Вже й не мріяв тебе знову побачити! Підійди ближче, ми тут з Янушем ляси точимо…