53.

На четвертий день уранці Анжей побачив, як зліва у Дніпро влилась ще одна широченна річка і він став неосяжним наче справжнє море. На височенній горі вздовж правого берега спалахнули на сонці величезні  золоті і зелені  куполи. Десятки їх здіймалися над лісом, яким буйно поріс крутий схил.

- Київ! – значуще проголосив Охрім не чекаючи запитання. Анжей щосили вглядався у величну картину, що поволі розкривалася перед їхнім човном. Нічого подібного хлопець в житті не бачив. Хотілося якнайшвидше роздивитись це диво зблизька. Та на нього очікувало гірке розчарування. Такий очікуваний і прекрасний здалеку Київ зблизька справив гнітюче враження. Величні прадавні собори, увінчані золотими банями, виглядали несправжніми в оточенні кривих мазанок і похилених тинів. Здавалось, що пігмеї зайняли місце раси велетнів, які колись жили тут. Човни запливали у невеличку річку під схилом гори і по одному причалювали до пристані, складеної з чорних старих колод. Князь Адам вистрибнув на берег, Анжей з Охрімом слідом. Рушили кудись вулицями.

- Це і є ваша прадавня столиця? – впівголоса запитав Анжей у Охріма.

- Це колишня столиця всієї Європи. Ще чотири віки тому не було в Європі держави могутнішої за Русь і міста, гарнішого за Київ. Царград, Другий Рим, одвічний суперник – то вже Азія. І бачиш, до чого дожилися? «Коли побачиш на святому місці мерзоту запустіння»… чи не про нас це, бува?

- А там, нагорі, теж так само?

- Ще гірше. Замок воєводи київського, Василя Острозького, он там, на горі, бачиш? Черви його доїдають…

- Кого?!

- Замок! На князя вони ще тільки зуби точать. Бачиш, що буває, коли людина не своїм ділом зайнята. Князь Василь тут вже піввіку воєводою, а я й не чув, щоб він хоч раз сюди приїхав…

- А там, за ним?

- На сусідній горі – дідинець Володимира Великого, далі Ярославів, Свята Софія і златоверхий Архангельський собор. Ірининська церква, Кирилівська, Петропавлівська, Святодухівська, Михайлівська, і менших стільки, що не злічити. Які наче нові стоять, які напіврозвалені. А навколо – пустка.  Все життя тут, на Подолі.

- Хіба це життя?! – не стримався Анжей. Побачене і правда пригнічувало. Криві хліви - майстерні і похилені хати під соломою, потоки нечистот по немощених вулицях, брудні і якісь наче зігнуті люди в полотняних сорочках навколо… навіть частокіл, яким огороджено Поділ, місцями прогнив і попадав.

- Бачиш, до чого нас влада чужа довела? Нікому й столицю захистити. Занадто часто сюди грабіжники навідувались. І досі ще не минають… Звикли люди навіть виглядом своїм показувати, що нічого не мають. Але ми ще повернемось на святе місце, побачиш… - князь Адам зупинився, озирнувся на Анжея, примруживши очі.

- Нижче за течією святі монастирі високо на горі. Скрізь пустка. Збідніла братія не в змозі навіть прадавні храми утримати від руїни… де вже нове будувати - додав Охрім.

- А давно ці храми збудовані?

- Ніхто не знає, коли. З прадавніх давен тут.

- Тисячу років?

- Мабуть менше.

До похиленої кособокої мазанки, критої соломою, князь зайшов сам. Майже одразу вийшов разом з якимось голодранцем, рушили до двору. У великому хліві князь з Охрімом заходилися розв’язувати маленькі шкіряні мішки, яких тут лежало до біса, і роздивлятися свинцеві кулі, якими ті мішки були набиті. Врешті обидва схвально закивали головами, підвелися і рушили до човнів. Як тільки вояки навантажили кулями перший човен, князь наказав відпливати, не чекаючи решту.

- До обителі Святопечерської заглянемо – впівголоса сказав князь Адам Анжею. Батькові вклонюся, могила його там…