49.

Вранці до Анжея заглянув Самійло.

- Досі спиш?! День надворі! Ти що, до церкви і у неділю не ходиш?

- Я й забув про неділю, все так сплелося…

- Дядько Адам тебе кличе.

За столом у кабінеті Охрім та Митро радилися з князем Адамом. Князь Юхим сидів обабіч на скрині.

- Що з Каркадіновим робити?

- Якщо не вирішив – не роби нічого. – Охрім дивився весело, усміхаючись у вуса. – Нехай сидить.

- Я може до осені не повернусь. Що тоді?!

- Та нічого! Матиме найкраще літо у житті. У твоїй в’язниці куди краще, ніж у нього вдома, повір. Годують, до роботи не примушують, та ще й охороняють, щоб хто не вбив. Я й собі грішним ділом думав на зиму попроситись…

Князь Юхим на скрині вибухнув реготом. Адам лише махнув рукою. Самійло здивовано зупинився у дверях і Анжей таки буцнув його лобом у спину.

- Буду у молоді ради питати, раз від вас, старих пердунів, нічого не дочекаєшся, самі кпини...

- Відпусти його з Богом… - подав голос Митро. – Скажи, що не чіпатимеш Борисових дітей, нехай як хочуть…

- А звідки ми знаємо, хто його прислав? – запитав раптом Анжей, зрозумівши, про кого йдеться. Може, він від царя присланий? Чи від Патріарха?

- А може і від Нових, Каркадінови ж і самі на Московії недавно – докинув Охрім. - Якщо вже відпускати його, то з користю. Юрія йому показати…

- Йому вже й каптан атласний вишили московським гербом, як ти казав  -   докинув Адам. І шапку білу з орлиним пером…

- Навіщо? – здивовано прогудів Юхим. Я й то каптана з гербом не маю!

- А що, слушна думка… - промовив Охрім задумливо. З проміж нас усіх князь Юхим найбільш на царя московського схожий… Може, його і на трон посадимо? Бо Митро, боюсь, довго там не всидить…

Усі розсміялися, крім Юхима, який здивовано водив головою з боку в бік. Тим часом князь Адам наказав привести обох бранців.

- Не будемо ж  ми на Юрія пальцем показувати і кричати – ось він, цар!  Треба, щоб Каркодінов сам такого висновку дійшов. Тож, якщо вже він не цар, то принаймні виглядати має як цар – пояснив таки Охрім свою витівку князю Корецькому.

- А Каркадінову скажи, що Оксеню не зачепиш, і Федора теж, хіба що коронують його, тоді вже муситимеш. – Охрім повернувся до Адама. - Від кого б він не прийшов, чогось такого від тебе й чекають. А в перемовини із Старими однак рано вступати, ще матимемо нагоду, і не одну.

Отрєб’єв і правда виглядав вельможею поруч із просто вдягнутими князями.

- Сідай до столу, Юрію! –суворо сказав князь Адам

- А що робити? –боязко спитав той, скосивши погляд на Анжея з Охрімом.

- Мовчи та диш!

- А відкриєш рота без дозволу – я тобі власноруч язика відріжу - тихо додав Охрім.

Каркадінова спекалися швидко, давши в дорогу коней і проводжатих, але так нічого певного і не сказавши. Вочевидь вони з Отрєбєвим впізнали одне одного, але заговорити так і не наважились, хоча і мали що один одному сказати, та вирішили чекати кращої нагоди.

Після обіду Митро мало не силоміць потягнув Анжея до себе, Юхим пішов собі з Самійлом, а Охрім, лукаво всміхаючись, подав князю Адаму шматок паперу.

«За мною стежать, Димітрія убито, решта всі живі. Замість нього привезли якогось москвина» – прочитав князь Адам з подивом.

- Коли ж він паскуда встиг?! І де ти це знайшов?

- Це я сам грішний доклався – скромно потупивши очі відповів Охрім. – А правда схоже?

- Навіщо про стеження?! Чому без підпису? Що за дурня?!

- По-перше - щоб пояснити якось його зникнення. По-друге -  не знаю я, як Йона зазвичай до благочинного звертався, чи немає там слова якого умовного… Я його листів не бачив, ти мабуть теж… А зі шляху збити їх таки треба. А так – поспішав, перелякався, написав бозна-як…

-Ти мудрий, аки змій, пане професоре! Страшно і подумати, що якби ми у житті розминулися… Це ж ти з мене, розбишаки, людину зробив… - князь Адам тяжко зітхнув. – Завжди можеш поразку на перемогу обернути!

- Не завжди, на жаль. Дуже на це не розраховуй. Роблю що можу…

- Можеш до біса багато! Але ж так ми Отрєбєва теж із собою на Січ тягти маємо?

- А ти як думав?!

- Невже й туди кого пришлють?

- Аякже! Раз не вийшло задарма, спробують за гроші!

- За які гроші?!

- Тисяч за п’ятдесят, я думаю. Більше у них немає. Треба ж і татарам данину платити, а в Московії голод, неврожай… Але ж мусять кожному братчику по срібничку вділити, якщо вже по тридцять не спромоглися… І старшині треба…

- Про що ти?

- Про підкуп. Москвини завжди так діють, як не мають сили і підлість не допомагає… Спробують вони товариство підкупити…

- Вільні люди не продаються!

Охрім саркастично хмикнув, але промовчав.