46.

Тим часом Охрім із княгинею відпоювали Адама гарячими настоями.

Охрім приховував занепокоєння за бесідою, та врешті не втерпів.

- Що ти за людина така, ніщо тебе не бере! Вже годину як мав би заснути!

Князь озирнувся, побачив, що княгиня якраз вийшла і зашепотів.

- Пропало все… Всі труди і клопоти… через єдиного зрадника…

- Ну чого через єдиного? А благочинний? Він не зрадник? А Оршанські братчики?! Чи не вся  церква проти тебе! Сила чимала… А ти що думав – ти тут плани складатимеш, а ворог на печі дріматиме, згуби чекаючи?! Якби так легко було, хто завгодно міг би цим світом правити. І не пропало ще нічого.

- Я з ним геть усіма думками ділився! Він такий уважний був, приязний, терплячий… повірити не можу. Він же геть усе виказав!

-Те, чого не знав – і виказати не міг. Про Отрєб’єва, про залучення поляків до походу, про рішення ради княжої. Тільки от князям треба написати щось, щоб язики на мотузку тримали. Бо не лише ти до сповіді ходиш… Брати твої ще тут, і Юхим теж. Заславському і Олексі писати не треба. Решті шістьом – напишеш, як оклигаєш трохи, гінців пошлеш, ще дорогою їх наженуть.

- Думаєш, іще такі іуди є…

- Впевнений. Церква – жорстка система. Нижчий безумовно кориться вищому. Козацькими звичаями там не пахне:  Царство боже – це монархія, не вольниця. Церква наша обезголовлена, попи без поводирів залишились, розумієш?

- То й що?

- А те, що у вола без ярма шия чешеться! Шукають вони собі нових поводирів. Вселенський Отець від них відвернувся, от і шукають розраду в Москві. Там є щось здаля трохи схоже на патріарха! Багато зрадників під московську руку біжать! Для царів Московських церква – це лише засіб утримання і укріплення влади! Душа їм до лампади! Півтора віки прожили у розколі – і не турбувались з того нітрохи. Терпляче чекали на визнання. А тепер хочуть наш народ церквою підкорити, як свій підкорили. Міцний хомут на наші шиї накинути.

- Страшні речі говориш… Невже Бога не боїшся?!

- Ні! Не велів він нам його боятися! Сина свого для нас не пожалів, щоб не боялися. Він же всемогутній! Якби хотів страху нашого – давно б налякав так, що й розум би нам повідбирало… Навіщо йому наш страх? Він мріє, що ми його любитимемо, як він нас любить. Усіх любить, княже! І праведних, і грішних. І князів і селян. І останнього зарізяку любить не менш ніж святого. Оце і є головне його таїнство.

Князь узяв Охріма за руку.

- Ти теж про Царство Боже на землі мрієш…

- Так, але якщо ти до свого хоч малу надію маєш дожити, то я до свого точно не доживу.

-А твоє хіба не таке? Ти ж теж волі прагнеш… для всіх.

- Мені волі мало, княже. Ти ж знаєш, який я нахабний. Мрію про часи, коли люди перестануть вбивати одне одного. Зовсім. Ніхто. Ніколи. Нікого.

- Невже це можливо?

- У мріях все можливо - Охрім криво і болісно всміхнувся.

- Допоможи підвестись! Маю написати листи, попередити про сповідь.

- Зараз не варто. Встигнеш.

- Однаково зараз не засну. Я потім одразу ляжу, обіцяю…

Охрім легко підняв важелезний стіл і переставив до ліжка, щоб князю не вставати.

- А чому Олексі та Івану не треба писати?

- Дем’яну Наливайку можна вірити, а нікому іншому Олекса  сповідуватись не буде… Ну а Іван розумніший ніж ми разом…

- Як вони могли наважитись церкву вплутати… це ж душу занапастити… нащо тоді все – влада, шана, багатство…

- На Москві церква завжди була слухняним знаряддям правителя. Ще за Тохти[1] митрополит Київський Кипріан всю їхню церкву відлучив скопом. Саме через те, що не знайшов у ній нічого духовного. І що? Почали самі собі ряжених митрополитів обирати, а тепер от і патріарха… Ще й вихваляються, що лише вони справжні християни, а решта – зрадники всі та єретики. На Московії у кліру життя ласе – вихваляй владу державну, яка б не була, і купайся собі в розкоші, а ті, хто тебе годує, нехай хоч з голоду повмирають. Таке життя – велика спокуса для людини бездуховної. Вони зараз наш клір розбещують. Якщо нічого не вдіємо – взагалі всю церкву нашу підімнуть під себе.

- Не видумуй! Не може цього бути! Вони християнство від нас отримали, по всіх законах Божих і людських не…

- Чхали вони на закони, і на самого Господа. Аби лише солодко жити і нічого не робити, нічим не ризикувати…

- Але ж життя тутешнє – це лише мить. Попереду зустріч з Творцем і суд… Навіщо?!

- Вони про це навіть не думають. Та хіба лише вони?! Думаєш, Вселенський Отець і справді на нас гнівається? Його султан за горло тримає. Тому вигідно Жеч шантажувати. Про Дамоклів меч пам’ятаєш? Висвячення ієрархів – це він і є. Розкол у церкві, неспокій у Жечі. Цим добре круля в шорах тримати можна… А Папа королів католицьких як загнуздав? І дихнути вільно не сміють… А ти кажеш… Якщо в тебе душа болить – ще не значить, що в інших вона взагалі є…

- Не може такого бути! А святі москвинські?! А Сергій Радонєжський?!

- Святі не у церкви, вони у Бога! В кожному народі свої святі є, тільки не про всіх є кому розказати…