45.

Анжей зустрів Охріма вже на сходах.

- Так то ти пильнуєш?!

- Вибач, князю Адаму погано з серцем… мусив його провести – Анжей безпорадно розвів руками.

- От лихо! Я нагору за мішком, а ти біжи на кухню, нехай приготують окропу!

У кухні, розташованій на горішнім поверсі підземелля, під самою стелею все ж були невеликі віконця, через які проникало світло і  виходив чад. У величезних казанах щось булькало, на мідних пательнях смажилось м'ясо. Охрім не зважаючи на криві погляди кухарів, взяв два невеликі горщики, насипав у них різного зілля із шкіряних чересів, яких виявилося повно у його мішку, поставив їх на плиту і почав варити, безперестані помішуючи обома руками одночасно. Анжею вже уявлялися таємні закляття, які Охрім зараз почне бурмотіти над паром, вигонячи злих духів. Страх як хотілось поспостерігати за лікуванням. Та не судилося.

- Віднеси мішок до кімнати і відпочивай поки що. Тільки з палацу ні ногою. Можеш знадобитися!

Анжей узяв мішок за чуб, як Охрім, щоб нести нагору. Та він виявився досить таки важким, довелося на плече закинути. Мабуть там було ще багато що, крім зілля.

Хлопець спробував лягти, та варто було заплющити очі, як перед ним з’являлися страшні скривавлені очі Йони, кров бухала у вухах. Анжей підвівся, почав ходити по кімнаті. Врешті рушив униз. Може, Самійла вдасться знайти. З ним було якось спокійно, затишно.

Однак замість Самійла Анжей натрапив на Митра.

- Зайдеш до мене ненадовго? Кепсько мені сьогодні… 

Як не хотілося Анжею піти геть – мусив плестися за Митром. Не кожного шляхтича цар на гостину запрошує.

На маленькому круглому столику стояли глиняний жбан і склянка. Митро приніс звідкись ще одну.

- Вип’єш зі мною?

- Дякую за честь!

- Облиш. Ти чи не єдиний зі мною як з людиною говориш. Ну, Самко ще… Та він нечасто тут буває.

- А князь Адам?

- Він для мене і вчитель, і вихователь. Та це не те трохи… Уявляєш, на мене стільки одразу звалилось…

- Радіти мусиш! Князі руські тобі царство відвоюють!

- Чому радіти? Маю їхати в Московію, владарювати над чужими і дикими людьми…

- Але ж це твої люди! Ти повернешся додому, самовладно правитимеш величезною державою! Що тут поганого?!

- Те, що я русин!

Анжей закляк від здивування, не придумав навіть, що сказати.

- Та знаю я, знаю, хто я і звідки! Але мене сюди дитиною дев’ятирічною привезли. Із похмурого царства крові і мороку – туди де сонце і любов... Спогади дитинства залишились десь там, у страшному минулому, поміж казок. Дядько Адам для мене – все! Ніколи і ні в чому йому не відмовлю! Якби не він – мене давно вже на світі не було б. Та не думав я, що він наважиться мене у цей вир кинути. Він же любить мене, я відчуваю! Але якщо вже рідної дочки не пожалів… - Митро безнадійно махнув рукою, збивши зі столу склянку. Якимось дивом Анжей встиг підхопити коштовну річ на льоту.

- Бачиш, який ти спритний! А я й оком кліпнути не встиг! Заріжуть мене там, як барана… Ти знаєш, як барана ріжуть? Він мовчки помирає, тільки плаче, як людина… А свиня – та кричить. Кінь – хрипить… Я змалку на це мав дивитись, щодня крім свят, років з чотирьох. Примушували. Московський цар має змалку звикати до крові! Ще церковної мови мене вчили, лічби і латини трохи. Оце і все виховання царське… П’яний дяк, дубовий стіл під низьким склепінням, свічки, суворі темні лики святих на стінах… Взимку сніг вище людського зросту, навесні і восени дощ, влітку спека і комарі… Оце тобі Углич!

- Може Москва краща?

- Настільки, що ти про неї і розповідати не хочеш… Думаєш, я повірю, що ти нічого там не роздивився?! Не хотів мені болю завдати, дякую…

І знову гонор шляхетський взяв гору над розумом. Наче проти волі Анжей почав говорити. Не хотів, але і мовчати не міг.

- Раз ти вже мене другом вважаєш, маєш спершу про мене правду почути… Звати мене насправді Анжей Ожаровський, я шляхтич – випищик герба Равич. І вбивця!

Митро тіпнувся всім тілом, але змовчав, чекаючи продовження. Слухати він вмів, як ніхто, тож почув чи не всю історію безталанного Анжеєвого життя аж до приїзду в Брагин.

- Тож бачиш сам – про Москву я тобі розповів все, що бачив. Хочеш більше почути – Охріма питай. Тільки прошу – я лише для тебе розповів, не переказуй нікому.

- Щастить тобі, Охрімів учень, козак…

- Кепкуєш? Чи ви з Самійлом змовились? Що в моєму житті є такого, щоб цар позаздрити міг?!

- Я б з тобою залюбки помінявся. Який з мене цар – готова здобич на заклання…

- Я б з тобою теж радий помінятися, та не знаю як. Царем бути – не кожному дано.

- Не хочу я царем бути, людей вбивати… просто доля моя така!

- Охрім каже, що для доброї людини влада – лише тягар…

- Не такий я вже й добрий. Тільки крові лити не люблю…

- А хто любить? Мене життя примушує… скоро і тебе примусить.