44.

У підземеллі було темно, але Охрім якимось дивним чином бачив у пітьмі. Анжей спускався слідом, намагаючись не буцнути його в спину. З під дверей кутової кімнати, де ще недавно був хід до порохівниці, пробивався тоненький промінчик світла. Охрім широко розчинив двері.

- Добра робота, правда! Наче й не було! Якщо шукаєш каменяра, хату мурувати – найми мене! Кращого не знайдеш! – Охрім ступив до кімнати.

В світлі ліхтаря Анжей побачив маленького старого бородатого чоловіка у рясі, що відскочив аж у куток кімнати.

- Як же ти міг? Я ж до тебе, як до рідного… чого ж тобі не вистачало?! – Князь обігнав Анжея і пройшов у двері.

- Стривай, княже! До душі нема чого взивати. За попрання святого таїнства сповіді Господь забирає душу одразу. Тут залишилось лише тіло, поглянь на нього… - Охрім відступив убік.

Отець Йона дійсно виглядав страшно – перекошений рот відкрився у мовчазному крику, вирячені очі дивились із застиглого обличчя мертво, наче з маски. Але князь Адам виглядав ще гірше – Анжею здалося, що він зараз впаде на долівку і помре у корчах.

- Кажи, паскудо, кому князя свого продав? – здавалось, Охрім єдиний залишився незворушним.

- Кажи, бо гірше буде! На кілок у дупу ти вже заробив. Хочеш скуштувати? Два дні помиратимеш у страшних муках.

- Ви мене й доторкнутися не посмієте! – піп раптом заверещав і кинувся на Охріма, той легко відкинув його до стіни.

- За наказом Святішого Патріарха Йони повеліваю звільнити дорогу!

- А листи кому слав? Не до Москви ж?

- Блаженному Макарію у Могилів! Якщо зі мною щось станеться, він вас…

- Гаразд, ти цього однак не побачиш, а нам наша доля не цікава! Давно за князем шпигуєш?

- Як тільки безбожна Унія позбавила нас єпископату, одразу ж під руку Святішого Отця, він всі гріхи відпустить, не смійте мене тримати!

- Твій шлях земний добіг кінця – сумно проказав князь.

- Хто на духовну особу руку підніме – буде проклятий вовіки! Я тобі не підсудний!

- Листи від Йова маєш? Чи від Макарія? В очі дивись! – Охрім підняв ліхтар, направив на Йону.

- Все спалив! Не маєте на мене нічого! Пусти!

Піп рушив просто на князя, що стояв між ним і дверима. Адам закляк непорушно, наче правці його вхопили. Не усвідомлюючи, що робить, Анжей вихопив кинджал. Перш ніж він зрозумів, що накоїв, інкрустоване руків’я вже стирчало з грудей попа. Той заточився і впав на підлогу. З рукава ряси випав довгий вузький ніж.

- Ти ба! Він ще тебе й зарізати хотів, княже! – Охрім підняв ножа і почав уважно роздивлятись. – Заступ тут є, долівка не скрізь замощена, тож тут його й закопаю. Собаці і смерть собача… Постережи на сходах, княже, щоб кого бува нечистий не приніс. Свідки нам ні до чого…

Князь стояв непорушно, тож Анжей нагнувся, витяг з тіла свій кинджал, витер об рясу і мовчки пішов навпомацки до сходів. На душі було лячно.

- Ну хто я такий, щоб суд вершити, ще й у присутності князя! Добре, що ніж нагодився, а то хто зна, що б зі мною було. А так – наче як князя рятував… - невесело міркував Анжей. Нагнав запізнілий страх, затряслися руки. У пітьмі ввижалися безумні вирячені очі вбитого з червоними прожилками, погляд їх пронизував до кісток.

- Ну от чому я завжди в усяку халепу встряю! Міг би у князя залишитись, жити як у раю, а тепер він чи зненавидить мене чи просто боятиметься, як зарізяку якого…  Ну що ж, якщо Охрім після такого від мене не відвернеться – поїду з ним на Січ козакувати. Може там ще й спокійніше буде, ніж у цьому химерному палаці.

Невеселі роздуми перервав князь Адам, що прочовгав коридором і зупинився поруч. Він наче постарів на десять років – обличчя посіріло і осунулось, плечі опустились.

- Д-дякую, друже! Знову ти мені життя рятуєш. Ти й правда великий воїн. Я бач і оком не змигнув, на що вже Охрім жух, а й він не встиг… Який же ти швидкий! Як блискавка!

- Вибач, княже! Випадково вийшло! – Анжей чув свій голос як уві сні, хотів зупинитись чи закрити рота руками, та якась незбагненна сила примушувала говорити. – Ножа я не бачив, вчинив злочин – самосуд, вбивство у твоїй присутності. Відчув, якщо ще трохи його послухаю – втрачу віру, а з нею й душу!

Князь мовчки вирячився на нього круглими очима.

- Краще вбий мене, ось цим ножем вбий, тільки не дивися на мене так! – Анжей зрозумів, що кричить на князя і ошелешено замовк.

- Ти що, взагалі ніколи не брешеш? – на подив тихим і хриплим голосом запитав князь.

- Друзям – ніколи! – Анжей знов із запізненням зрозумів, що сказав. Одна справа, як князь тебе другом зве, а зовсім інша – як ти його. Я ж лише шляхтич – випищик! Чи язика дурного собі відкусити – з розпачу думки рвалися, як нитки. Та князь не образився, обійняв його обома руками і завмер на хвилю.

- Допоможи, друже, на свіже повітря вибратись! Серце прихопило… Він мене малого на руках носив,  я йому як собі вірив…

Анжей звів очі, і побачив, що князь плаче. Потихеньку проковиляли нагору. Князь заледве тримався на ногах, тож замість іти надвір Анжей повів його до великої спальні на другому поверсі, вклав у ліжко. За спиною ледве чутно відчинилися двері. Анжей оглянувся і побачив пані Ганну. При денному світлі вона виглядала років на десять молодше, ніж здалось при першій зустрічі. Сіро-блакитні очі на гарному витонченому обличчі випромінювали тривогу.